Цькування за непокору і власну думку

Це було за 15 хвилин до кінця мого уроку на минулому тижні. Зненацька до класу увійшла директорка. Ні, не увійшла, а ввірвалася, як фурія, і з криком звернулася до Олі:

— Тобі щось не подобається? Що ти корчиш із себе недотрогу?

— Що трапилося, Галино Павлівно? – запитала я і зрозуміла, що урок уже зірвано.

— Вона відмовилася йти на фізкультуру через те, що вчитель – чоловік. Що це за вигадки? Відповідай! – звернулася вона до дівчини.

— Я соромлюся виконувати вправи на перекладині. Коли я одного разу звисла вниз головою, моя футболка спустилася. А він бачив. Мені стало ніяково, – тихенько й винувато відповідала Оля.

— А як лизатися із Сергієм у коридорах школи, то тобі не ніяково? Я не здивуюся, коли дізнаюся, що ти вагітна. Соки й воду він тобі на перервах просто так носить? Стидота! Ганьба!

— Як ви можете таке говорити? – почала беззахисно говорити Оля.

У цей час директорка стояла біля дверей і продовжувала поливати багном ученицю. Олю неначе вітром підхопило й понесло до дверей. Вона хотіла втекти від цього сорому. Але директорка перекрила їй вихід своїм тілом, і Оля ненароком наштовхнулася на неї. Потім бідолаха прослизнула у двері й щезла там. Сергій підхопився й побіг за нею. Побачивши це, Галина Павлівна стала посеред класу і приготувалася до виховної тиради.

— Вибачте, але я піду, зараз буде дзвінок, – сказала я і вийшла, відчуваючи безпорадність і несправедливість.

Приблизно такими словами я описала ту історію, яка трапилася на моїх очах. А потім додала:

— Оля не кидалася тоді на директора. Уся інформація дійшла до вас у спотвореному вигляді. А я була свідком. А щодо автоматичного зарахування ленінського заліку Олі, то я «за».

Діти із вдячністю дивилися на мене, а класний керівник із своєю дружиною – спідлоба. Я здогадувалася, що це мені віщувало. Комсорг оголосив голосування. Троє – «за», двоє – «проти». Автоматичний залік відбувся, а потім почався звичайний.

Так я нажила собі ворогів. Але були ще. Це була завуч, яку щойно призначили до нас після трагедії в Чорнобилі. Якось ще до цього випадку вона підійшла до мене і сказала:

— Я вам даю доручення підготувати сценарій до випускного вечора.

— Чому мені?

— Тому що ви викладаєте в одинадцятих класах і ведете там факультатив.

— Вибачте, але я не буду займатися цією справою. По-перше, це ваша робота, як завуча-організатора. По-друге, у одинадцятикласників є свої класні керівники, а в мене є свій клас. І з ним у мене багато роботи.

— Як це так? Ви зобов’язані виконувати мої розпорядження! Я поскаржуся директору! – обурювалася вона, але я вже була далеко.

І тут почалося. Наступного дня після ленінського заліку я йшла коридором повз директора і когось із вчителів, які стояли до мене спинами, і почула: «Нічого. Треба її як слід пропісочити!» Я відчула, що це стосувалося мене. На дошці оголошень в учительській я прочитала, що сьогодні відбудуться комсомольські збори, а після них засідання активу профспілки, куди запрошували з’явитися мене особисто.

На комсомольських зборах нічого особливого не трапилося, окрім того, що голова парткому сказала мені:

— Останній раз ви відпросилися з партійних зборів. Невже є щось важливіше від питань і завдань партії?

— Я ж не член партії. Чому я маю відвідувати партійні збори?

— Ваша відповідь свідчить про політичну безграмотність. У мене до вас ще одне запитання. Скажіть усім, чому ви відмовилися від завдання напередодні Пасхи записувати біля церкви тих дітей, які туди підуть? Ви вірите в Бога?

— Ні, у Бога я не вірю. Я атеїстка. Але вважаю, що це не злочин – ходити до церкви, у кожного є власна думка щодо цього, і кожен має робити власний вибір. Стояти біля церкви із записником не входить до моїх обов’язків.

— А де ваш комсомольський квиток?

— Я його втратила під час переїзду з попереднього місця роботи сюди, – відповіла я, не бажаючи розказувати про колишні сімейні проблеми, за яких цей квиток чоловік мені просто не віддав.

Після закінчення цих зборів почалися зразу інші, профспілкові. Усі потупилися у свої справи. Навіть директор. На зборах було лише одне питання: моя поведінка. Мене хотіли просто знищити. Слово дали голові профспілки, дружині класного керівника 11-А класу. Вона розповіла, що нещодавно була присутня на ленінському заліку, як відбувався залік, як я не підтримала колегу, її чоловіка, а підтримала учнів. Після цього говорив її чоловік, обурений моїм ставленням до колег. Потім говорила директорка:

— Це сором і ганьба такому вчителю! Ми маємо підтримувати лікоть вчителя в будь-якій ситуації! У мене більше немає слів. Зачитуйте рішення.

Рішення вивело мене з рівноваги. Серед іншого там були такі слова: «Винести догану за аморальну поведінку…». Я відчула себе в темному лісі, оточеною звідусіль вовками, які наближалися до мене, шкірилися й ричали, охоплюючи щільним кільцем, але чогось остерігалися. Невже дати себе з’їсти? Ні! Я нічого не втрачаю! Я відчувала підтримку якоїсь невидимої сили, яка підштовхувала мене дати відсіч! І я зухвало сказала: