Лікоть колеги

Заміж я вже не хотіла. Мені наступного дня виповнилося 24 роки. Сестра дома сказала, що Юра в лікарні. Юра – її ровесник. У неї була своя компанія. Я знала його. Він гарно грав на гітарі і співав пісні з «Машини часу» і «Воскресіння». Мені дуже подобалися ці пісні. Я сама їх співала і грала на гітарі. Наступного дня ми пішли його провідати. Побачивши його у вікні лікарні, я чітко почула у своїй голові чоловічий голос: «Це він. Тільки ти зможеш йому допомогти». Я була збентежена. Чий це голос? Яка допомога? Чому я? Коли він вийшов на подвір’я, ми привіталися, як давні знайомі. Поки Юля з ним розмовляла, у моєму мозку пульсувало: «Це він. Тільки ти зможеш йому допомогти». Що за мана? Юля помітила моє збентеження. Коли ми прийшли додому, вона запитала:

— Що сталося? Ти сама на себе не схожа. Ти закохалася?

— Ти що? Я вчора розлучилася і більше не хочу заміж.

— Просто хочу тебе попередити. Він імпотент.

— Звідки такі знання?

— Мені Паша сказав, а він його друг.

Ця звістка не давала мені спокою. Я пов’язала її з голосом, який постійно лунав у мене в голові, і не могла зрозуміти: до чого тут я? А тим часом, мені потрібно було влаштуватися на роботу. Я дуже хотіла працювати у своїй школі – там, де я навчалася. Але місць там не було. Але в будь-якому разі мені потрібно було виписатися з Києва, щоб прописатися дома. На роботу брали лише за місцем прописки.

У свекрухи в Києві була старезна хата на кілька виходів, яка була в аварійному стані. Тож в одній із кімнат мене й прописали після весілля. Років десять говорили, що цю територію скоро знесуть, адже в планах облаштування міста тут мала проходити траса. І моя виписка аж ніяк не входила в плани мого колишнього чоловіка та його матері, тому що зменшувалася кількість мешканців і, відповідно, площа квартири, яку вони очікували невдовзі отримати. Ледь наважилася зателефонувати колишній свекрусі із цього приводу. Вона почала мене відмовляти, адже така перспектива прописки в Києві! Яка перспектива, коли я не можу влаштуватися на роботу у своєму місці? «Добре, я тебе випишу, але натомість віддаси стотомник української літератури, на який ти підписалася й отримуєш», – була її умова. Я погодилася. Заразом я хотіла забрати свої речі, тому з дядею домовилася за вантажну машину.

Спочатку ми зі свекрухою з’їздили в ЖЕК, де вона мене виписала, хоча й намагалася вмовити не робити цього. Коли ми приїхали у Клавдієве, усі були в зборі. Речі мої були вже спаковані, вони сказали, що мого більше там нічого не залишилося. Я залишила свекрусі підписку на стотомник української літератури й ті книжки цієї серії, які вже були викуплені мною за два роки. Ми сіли в машину, але тут підійшла свекруха й почала хитро говорити до мене:

— Мені відомі випадки, коли роблять на обручці заклинання. Віддай шлюбну обручку. Це потрібно для того, щоб я була впевнена, що ти не зможеш нашкодити моєму синові.

Я була ошелешена й вибухнула:

— Ось про що ви думаєте? Значить на таке здатні саме ви! Значить у вас є намір це зробити на обручці, яка належить мені! Ви й так мене обібрали! А нею я розрахуюсь за перевезення речей. Пішла геть! – і звернулася до водія: – Заводьте й поїхали! Я вже тут задихаюся.

І ми поїхали. Я не очікувала від себе такого хамства – послати свекруху, ще й на «ти». Я собою не володіла.

Приїхавши додому, я почала розпаковувати речі. Серед речей не було жодного фото, не було військового й комсомольського квитків, не було деяких речей і книжок. Я пішла до військкомату й заявила про втрату військового квитка. Невдовзі отримала новий. А з комсомольським я не морочилася. Скажу, що загубила, коли запитають. Паспорт і прізвище замінила. У мене знову було моє дівоче прізвище. Починаю життя з нового аркуша. Але як же бути із брудом і огидою в душі? Як її відбілити?

Невдовзі, до кінця літа, я влаштувалася в п’ятнадцяту школу. Мені дали години російської мови та літератури в п’ятих і десятих класах і класне керівництво в п’ятому.

Тепер у мене нове життя. Увесь свій вільний час я була з дітьми, ретельно готувалася до уроків, возила їх на екскурсії, жила їхнім життям.

Пройшов рік. Побачивши мій тісний контакт із дітьми, адміністрація вирішила доручити мені вести в одинадцятих класах факультатив «Ідеологічна боротьба і молодь». Я купила з такої нагоди агітаційний набір фотографій, схем, графіків «Два світи – два способи життя». На кожному аркуші давалося порівняння усіх аспектів життя в Радянському Союзі і в закордонних країнах. Інформація про СРСР була оформлена червоним, а про капіталістичні країни – чорним. Порівняння на контрасті зразу формувало позитивне й негативне сприйняття інформації. Дійсно, пропаганда соціалістичного способу життя виглядала бездоганно. А хіба я мала змогу тоді порівняти? Лише з того, чого нас вчили і що нам розказували. А як могла не подобатися інформація, що в Радянському Союзі освіта й медицина безкоштовна, а за кордоном – платна? Кордон тоді був закритий. І я навіть не уявляла, як люди потрапляють за кордон. І головне – чому?

Тоді обов’язковими заходами були проведення комсомольських зборів, ленінських уроків і заліків, звітів. Усе це проходило піднесено пафосно – фальшиво.