Невеселе весілля

Півроку Володя приходив, щоб користуватися моїм тілом. Адже він перший – і має бути останнім. Я не відчувала ніякої радості, піднесення від цього. Що ж тут хорошого? Чому жінки пищать від стосунків із чоловіками? Я не відчувала ніякої насолоди, а лише знущання над своїм тілом. Тому що немає кохання? А яке кохання може бути між ґвалтівником і жертвою? Можливо, народження дитини, материнство змінять ці відчуття? Але заміж він не пропонував. І тоді мені увірвався терпець: «Хочеш зі мною жити – одружуйся. Більше такого не буде». Він зник на місяць, а потім з’явився з букетом і сказав: «Поїхали, я тебе з мамою познайомлю». Познайомилися.

Її звали Віра Григорівна. Це була жінка років п’ятдесяти, учителька української мови й літератури. У її кімнаті мені було незатишно. Кімната була неприбрана, сама господарка була неохайна. Вона була в нічній сорочці, зверху якої був халат. Меблі були старезні. Стеля висока. Усередині кімнати стояв овальний стіл із темною скатертиною із гобелена, на столі лежала купа зошитів, ручки, якісь папери. Ліжко біля стіни було надзвичайно високим. Цікаво, як вона туди забирається? Я почала очима шукати драбину. На вікнах звисали важкі штори й не давали сонцю вільного доступу. Мені здалося, що я потрапила в епоху Середньовіччя. Бігали два цуцики дрібної породи, розтягуючи мотлох усюди. Усе нагадувало про міщанство: статуетки, кришталеві вази і різні дрібнички, що припали пилом.

Перекинувшись кількома словами зі мною, вона почала обговорювати якісь сімейні справи, які мене не стосувалися, із сином. Я спитала, чи можна перевірити зошити? Вона подивилася на мене із подивом, який натякав на те, що невже це комусь цікаво, і погодилася. Доки вони розмовляли, я перевірила дві пачки зошитів. Вона дуже зраділа, що я позбавила її цієї рутинної роботи. Пізніше я дізналася, що її колишній чоловік колись давно її зрадив, і вони розлучилися. У неї був співмешканець Вадя, як вона його постійно називала. Я не помітила, щоб у них були ніжні стосунки. Це був невеличкого росту маленький чоловічок, який любив заглянути в чарку. Але він був такий беззахисний, працелюбний. Він виконував усю чорну й важку роботу в городі: копав, садив, згрібав, підмітав… Земельна ділянка у них була не лише біля хати, а ще й дача в селищі Клавдієве Бородянського району. Вона просто використовувала його, як дешеву робочу силу. Та і йому було непогано. Натомість він мав їжу, одяг і крівлю над головою. Але волі не мав і покірно виконував все, що йому наказували. Рік тому вона купила синій автомобіль «Лада» шостої моделі, написала довіреність на водіння своїм синам. Коли їй треба було кудись їхати, вони кидали свої справи й виконували її волю.

Після закінчення інституту ми одружилися. Я не хотіла гучного весілля. Хотіла, щоб була проста вечірка, на яку ми б запросили лише батьків і друзів. Але ж хто мене хотів слухати? Батьки вирішили інакше. Адже весілля має запам’ятатися! У нас було два весілля. Одне для київських мешканців на шістдесят чоловік, друге – для білоцерківських на сто. У Києві Віра Григорівна замовила ресторан, до якого покликала своїх вельмож – людей, які б могли подарувати щедрі дари. Я нікого з них не знала. Але коли кожному з них надавали слово, вона рекомендувала їх так: «Директор…, заступник…, заслужений діяч…». Жодної звичайної людини не було. А коли прийшли наші друзі, вона сказала, що їм тут місця немає, на них не розраховували. Вона їм сказала, щоб вони залишили подарунок (телевізор), але їх в списках немає. Я почала шукати їм місце, але вона мені наказала: «Ти наречена. Сядь на місце. Це не твоя справа». У вікно я побачила, як наші друзі йшли геть від ресторану. Я плакала від несправедливості й безпорадності.

Жодної копійки від подарованого ми з чоловіком не отримали. Залишився лише телевізор, який щодня нагадував мені про несправедливо ображених друзів.

А в Білій Церкві на весіллі були знайомі, родичі (а їх у мене дуже багато, і мама хотіла, щоб усі розділили з нами радість), співпрацівники моїх батьків, друзі батьків. Тоді було весело. А зараз я не розумію сенс витрачених коштів, коли у шлюбі я не мала ані дітей, ані щастя, ані гармонії, ані однодумця. Що святкували? З’єднання непоєднуваного? Гарна пара – ґвалтівник і жертва.

Третій день після весілля вирішили нашою компанією відсвяткувати на природі. Лагідні промінчики сонця грайливо перестрибували зі щоки на очі, потім на волосся. Ми засмагали на сонці. Була страшна задуха. Мої подруги Галя й Люся щось весело щебетали, сидячи у колі. Я сиділа біля дерева, спершись на нього, і спостерігала за ними. Моя подруга Галя несподівано піднялась і підсіла до мого чоловіка, який лежав під сонцем горілиць. За жартами, які не припинялися ні на мить, вона сперлася на нього, потім почала водити долонею по його обличчю:

— Ой, Вовчику, тобі треба трохи почистити обличчя.

— То почисти.

Вона лягла вздовж його тіла, а грудьми на його груди, щоб легше давити ті чорні цятки на його обличчі.

— Оце вже цікаво, – підійшла я до них. – Володя, тобі зручно? Галю, а тобі?

— Норм. А чому мені має бути незручно? Не заважай Галі проводити операцію з відновлення мого обличчя, – почула у відповідь.

— Як можна відновити те, чого ніколи не було? – кинула я і пішла геть.

Забрівши у гущавину, усамітнившись, сіла біля дерева та й заплакала. Оце початок сімейного життя! Що ж буде далі? Мені так боляче щеміло серце! Але я вже заміжня. І постійно в мозку пульсує мамина настанова: «Хто перший, той і останній». Так просиділа я, оплакуючи своє безталанне молоде життя години дві, коли почула, що мене кличуть, мене шукають.