Розтоптана душа

Упродовж першої сесії я отримувала стипендію по 40 рублів щомісячно. Потім через трійку мене її позбавили. Знайшла собі роботу. Навчалася, тренувалася, зустрічалася з подругами – на все знаходила час. Отримувала до закінчення інституту стільки ж, скільки моя мама заробляла на своїй роботі – 110 рублів. У матеріальному плані була незалежною.

Час спливав, я раділа життю. Із гидкого каченяти перетворилася на симпатичну дівчину. І все чекала. Де він? Коли з’явиться? Той, перший і останній.

Познайомилася із Женею на тренуваннях у СКА. Почали зустрічатися. Солдат. Рядовий. Звичайний хлопець із Макіївки. Але була в ньому та простота, яка притягувала. Їздила до нього на побачення у Васильків, де знаходилася його частина. Навіть привезла його до своїх батьків для знайомства. Майже півроку ми зустрічалися. Але все обірвалося, коли я відмовила йому в інтимній близькості. Він почав уникати зустрічей зі мною. Я не могла цього зрозуміти. Плакала. Почала писати вірші, вела щоденник. У ньому я спілкувалася з ним, вірніше це були мої монологи. За місяць мій тренер влаштував нам зустріч.

— Що трапилося? – нерішуче запитала я. – Чому ти мене уникаєш?

— У мене закінчується строк служби. Я скоро поїду додому. Ти зі мною не зможеш поїхати. Ти навчаєшся і не покинеш інститут.

— Чому ти за мене все вирішив?

Відповідь – мовчання. На ту мить я готова була все кинути, аби бути з ним. Але він все вирішив і в мене не запитав. Я зрозуміла, що йому треба було з кимось проводити свій вільний від військової служби час, розважатися. Із його боку це не було коханням. Але ж як уміло він маскувався! Моя неприступність стала розривом стосунків. А причин можна вигадати безліч. Усе, що робиться, – до кращого…

Пройшло два роки. У стосунках із хлопцями тримала дистанцію. Була неприступною, гострою на слівце. Навіть вела з ними себе зухвало, аби посміятися. Я собі подобалася.

На третьому курсі я почала зустрічатися з Олегом, курсантом військового училища. Він теж був стрільцем, ми разом тренувалися. Стосунки в нас були чистими. Як тільки видавався у нього вільний вечір, ми ходили з ним у кіно, в театри, милувалися природою, тішилися співом пташок, із ним я вперше скуштувала каву-глясе. З ним було надзвичайно цікаво, затишно. І я починала думати про сімейний затишок разом із ним. За рік ми жодного разу не поцілувалися. Він так трепетно й ніжно на мене дивився! Мені здавалося, що він поставив мене на п’єдестал і любувався мною. Давалося взнаки самовиховання за книгами. «Умри, но не дай поцелуя без любви», – слова Чернишевського з роману «Что делать?». Це був мій девіз. Мріяла вийти заміж по великому коханню один раз і на все життя. Хто про це не мріє? А ще хотіла спочатку отримати професію, потім улюблену роботу, зарплату, щоб чоловік не дорікав, що сиджу на його шиї. Але не так склалося, як гадалося і як бажалося.

Улітку після третього курсу ми з друзями з нашої стрілецької інститутської команди вирішили поїхати двома машинами на відпочинок на море. Команда в нас була дружна, весела. Потрібен був намет, і ми з Володимиром, який був старший за мене на п’ять років, поїхали до мене додому за наметом. Батьки в цей час були в круїзі. Дома на серванті я побачила лист-записку від мами. Вона писала: «Іра, ти уже доросла і сама можеш вирішувати, як жити далі. Але хочу застерегти тебе: до весілля ні-ні! Я не переживу такого сорому, якщо це станеться. І ти тоді ніколи нікому не будеш потрібна. Будь-який чоловік буде говорити, що ти дозволяла собі крайнощі і буде дорікати тобі все життя. Хто перший, той і останній». Я здивовано прочитала цей лист і подумала: «Як мама могла про мене таке подумати!»

Володимир у цей час дивився телевізор. Я попросила його дістати намет із кладовки й винести його в машину. Але він сказав, що потрібно трохи відпочити, адже за кермом важко їхати з одного міста в інше й зразу назад. Я погодилася. У цю мить він стрімко накинувся на мене і повалив на диван. Я була шокована від несподіванки. Адже не очікувала такої брутальної поведінки від того, кого вважала за друга. Я почала пручатися, кусатися, видиратися, битися, але все марно. Потім від мене на нього посипалися нецензурні слова. А він сказав: «Що ти корчиш із себе недоторкану, немов дівчина?» – «Але я і є дівчина!» Він схаменувся, але та гидка справа була зроблена. Він сказав: «У нашій школі у сьомому класі дівчата вже живуть статевим життям. А тобі 20 років!». «Я не у вашій школі! Я не належу до таких дівчат! Ти вже всіх перевірив на дівочість?!» – ридання душили мене. Я скочила на ноги і лише одна думка була в голові: «Все. Життя скінчилося. Що робити? Такий сором!» Я вискочила на балкон і хотіла вже стрибнути з п’ятого поверху. Подивилася на асфальт. Я вже подумки летіла. Тіло горіло. А душа моя була розтоптана. І тут перед очима, залитими сльозами, з’явилася мама, як докір, що я таке допустила. Я уявила себе розбитою на асфальті, поруч швидку допомогу, потім маму, яка дізналася, що я втратила цноту, потім те, що вона не змогла із цим змиритися, і теж плигнула з балкону, потім батька… А що він буде робити без мами? Якась невідома мені сила тримала мене на балконі і не пускала в прірву, у забуття. Я не можу допустити, щоб через мене так трагічно загинула наша сім’я. А що ж робити? Жити. Змиритися із тим, що сталося. Мовчати й нікому не розказувати. Ніхто не повірить, що я цього не хотіла.

Я пішла у ванну кімнату. Стала під холодний душ, але вода, як тільки торкалася мого тіла, ставала гарячою. Думки не полишали мене. Я не зможу це розказати Олегу. Він мене так оберігав! А я не вберегла себе. Жодних виправдань не може бути. Хто перший, той і останній? Але ж як жити із тим, кого не любиш? Як пов’язати своє життя із ґвалтівником? Хіба для нього я себе берегла? Він перший. Мамо, мамо, якби ти знала про цього першого…