Вибір

Прийшов час обирати професію на все життя. Усі пророчили мені професію тренера, радили вступати до інституту фізкультури. Та чомусь мені ця ідея не подобалася. Я вважала, що спорт – справа молодих. Ще кілька років, і я не буду цим займатися. Мене цікавило інше. Я хотіла навчитися гарно й цікаво говорити, як Віра Петрівна, і вчити у школі дітей російській мові та літературі. І тому вирішила вступати до Київського державного педагогічного інституту ім. М.Горького на російське відділення філологічного факультету. Чому саме на цей факультет? Мабуть, тому, що любов до предмета приходить від любові до вчителя, який викладає, навчає, надихає, зацікавлює, спонукає.

У 1978 році на цей факультет бажаючих було дуже багато – 8,5 чоловік на місце. Але мене це не злякало. Мене поселили в гуртожитку з дівчатами-абітурієнтами. Почалася підготовка до першого екзамену. Це був письмовий твір, після якого половина абітурієнтів відсіється. Спостерігаючи, як готувалися дівчата, я зрозуміла – у мене шансів немає. Вони писали шпаргалки, готували «бомби», пришивали до спідньої білизни величезні кармани, які потім заповнять написаним матеріалом. Я вперше побачила, що таке шпаргалка і «бомба». Жодного разу в житті я цим не користувалася і навіть не підозрювала, що так можуть робити.

— А ти чому не готуєшся? – запитали вони мене.

— А як потім цим скористатися? Я ж не зможу дістати.

— Захочеш отримати п’ятірку, дістанеш.

— А чому ви впевнені, що отримаєте п’ятірку?

— Наші твори усі перевірені, без помилок.

— Ні, я не буду цього робити. Це нечесно. Краще почитаю літературу.

— Вперше бачимо таку дурочку. У тебе немає шансів.

Як мені було прикро таке чути! Чесність – це дурість? А результат нечесності – вступ до вузу? Як несправедливо!

Час на підготовку до першого іспиту сплив дуже швидко. І ось він настав – день першого іспиту. Усі абітурієнти розташувалися у величезній аудиторії. Усі чужі. Їх так багато! Усі прагнуть одного – перемоги. Я одна з них. Оголосили теми творів. Попередили про неприпустимість списування. Прочитавши теми творів, я побачила одну, яка була на випускному іспиті у школі. Тоді я цей іспит (усно) склала на п’ятірку. Буду писати твір із цієї теми: тема вічного питання батьків і дітей. Я писала, поринувши в пам’ять, знання, перевтілювалася подумки в кожного з героїв, дивилася на світ і вчинки їхніми очима, порівнювала їх, аналізувала, робила висновки. Іспит закінчився і треба було очікувати три дні на вердикт екзаменаційної комісії. Доки оцінки не було оголошено, я почала підготовку до другого іспиту, усного – з російської мови та літератури.

За три дні всі абітурієнти прийшли дізнатися про результати. Голова екзаменаційної комісії почав оголошувати результати. Він сказав, що п’ятірки отримали лише п’ять абітурієнтів, і він зараз назве їхні прізвища. На п’ятірку я не сподівалася. Адже нас було так багато! Невже я могла потрапити до цієї категорії? Але все ж потайки від себе сподівалася. Я не можу описати ті відчуття, коли почула серед цих прізвищ своє! Не може бути! І навіть коли зачитували прізвища тих, хто отримував четвірки, трійки, я все чекала і слухала, а раптом там є моє прізвище? Але не було. Потім викладач сказав, що список тих, хто не пройшов перший іспит, вивішено на дошці оголошень. Усі ринулися туди. Я теж. Я перечитала той список кілька разів, але свого прізвища там не знайшла.

Коли повернулася в гуртожиток, то побачила, що всі дівчата, які жили зі мною в кімнаті складають свої речі у валізи.

— Ви куди? Знайшли кращі умови для підготовки до наступних іспитів? – здивовано запитала їх.

— Ми не пройшли. У нас двійки, – відповіла одна з них. – А у тебе яка оцінка?

— П’ятірка, – ніяково відповіла я.

Усі якось із здивованою заздрістю подивилися на мене.

Коли дівчата поїхали, я почала аналізувати, чому так трапилося. Справа в тому, що в ті часи не всі викладачі заохочували своїх учнів думати самостійно. Потрібно було думати так, як було написано в критиці. Цей підхід мені не подобався. Коли я читала якийсь твір, то читала кілька рецензій до нього. Я помітила, що не завжди моя думка співпадала з думкою рецензентів. І я дозволяла собі таку вольність, як писати те, що я думаю. Віра Петрівна завжди зачитувала мої твори у класі й підтримувала мене за власну думку. Таким чином, вона вчила нас думати самостійно, не списувати чужі думки. Мабуть, у вузі були теж такі викладачі, які помітили не копію чужої думки, а оригінальне мислення. Пройшов деякий час, я склала всі іспити і вступила до вузу. Почалося доросле життя, у якому не було поруч батьків, у якому я повинна була вчитися самостійно приймати рішення, робити власний вибір і відповідати за власні вчинки.