Фатальний вплив на свідомість

Я любила школу, любила пізнавати щось нове. Пам’ятаю один позаурочний захід із хімії. Завдання вчителя було довести, що Бога не існує, що людина – найрозумніше створіння на Землі, що мета релігії – тримати людей у покорі. На все життя запам’ятала гасло: «Релігія – опіум для народу». Щоправда я тоді не розуміла, що таке опіум. А в той час було мало відкритих діючих церков, у Бога вірити людям не дозволялося, особливо комуністам. Це переслідувалося законом. Хоча майже всі були хрещені. Таємно. На сцені поставили ікону. Учитель хімії попередила, щоб ми уважно дивилися в очі святого. Ми помітили, як він плаче, із його очей текли сльози. А потім ці сльози перетворилися на кров. Ми були збентежені. Як так? Потім було викриття цих дій. Ікону розвернули на 180°. За нею знаходився стільчик, на якому стояли дві пляшки з прозорою і червоною водою, із яких були відведені трубочки до очей святого. За допомогою нескладного пристрою вода піднімалася до очей і на іконі з’являлися сльози.

Зараз я розумію, що вчителі виконували свою роботу, щоб довести велич людини. Але ж ми були дітьми. Хто завгодно міг ліпити, ніби із пластиліну, наші душі, наше сприйняття світу. Так нас виховували атеїстами. До того ж, затятими. Я беззаперечно повірила, що людині все підвладне, що людина – «цар природи», що тільки від її знань і наполегливої праці залежить щасливе її майбутнє життя!

Щоліта ми з батьками відпочивали на морі. Цього року ми побували у Ялті. Крім того, що ми засмагали, безтурботно й весело плескалися в морі, ловили бичків, пірнали, плавали наввипередки, грали у волейбол, ми ще й роздивлялися архітектуру, їздили на екскурсії. Одного літнього дня мама вирішила зайти до церкви. Вона не була віруючою, не була хрещеною, зате за давнім звичаєм мене в дитинстві похрестила. Мабуть, їй цікаво було поглянути, що ж там, усередині. Але я сказала, що це сором, що я піонерка, як вона може туди заходити ще й мене із собою тягнути, що мене виключать із піонерської організації, засміють. Нічого не допомогло. Мама сказала, що не залишить мене на вулиці чужого міста, я маю бути на видноті і що ніхто не дізнається, де ми з нею були. Я переступила поріг церкви. Мені здалося, що це царський палац. Я не знала, чиї портрети там висіли, тобто ікони, не знала, чому вони там висять, не знала, для чого золоті ворота – нічого не знала. Це була для мене величезна таємниця. Увесь блиск і пишність церкви вразили мене. А всередині всього того сяйва стояли старенькі люди і молилися. Тендітно горіли свічки. Я поволі почала поринати в царство Бога, розглядати, слухати, дивитися, розмірковувати. І раптом у моїй голові докірливо пролунало: «Ти піонерка! А це – опіум!» Я заметушилася від безвиході. Надягнувши на себе маску відрази, я розслабилася, носок правої ноги поставила перпендикулярно до підлоги, а п’яткою почала колихати вліво-вправо, показуючи, що все, що тут відбувається, мене не цікавить. Не минуло й хвилини, як я почула зауваження якоїсь бабусі: «Дитино, так у церкві себе поводити не можна. Це святе місце». Я подумала, що мабуть вона вже наковталася того опіуму. Нічого не відповівши, я показово розвернулася і вийшла із церкви на ганок. Мама швидко помітила мою відсутність і теж вийшла.

— Чому ти так довго? – роздратовано запитала я.

— Так треба. Почекай мене тут, а мені ще треба повернутися, – винувато відповіла вона.

Мені здалося, що вона там знаходилася вічність.

У школі ніхто не дізнався, що я була в церкві. Через два роки я ще раз побувала в церкві. Але мене туди вже ніхто не тягнув. Звичайна цікавість, екскурсія. Це було у Львові, коли я була там на змаганнях. Ми з подругою оглядали місто. Перед нами стояла католицька церква. Але тоді я ще не знала різниці між православною та католицькою. Подруга говорила, що вчора випадково туди зайшла. Зовні цей будинок ледь відрізнявся від інших. Але коли ми опинилися всередині, я була вражена цією сакральною архітектурою. Статуї, ікони, свічки, лави, високі розмальовані стелі – усе свідчило про величезну таємницю непізнаного мною світу. Уперше я почула орган. Я слухала музику, і вона несла мене кудись дуже далеко, у моїй уяві перепліталися й взаємопроникалися всі сюжети ікон, які були переді мною. Це була грандіозна незбагненна велич, якої я досі навіть не уявляла. Зненацька я побачила священика і враз спохватилася. Зараз він напоїть мене своїм опіумом. Я примружила очі й мовчазно надсилала священику: «Ні, я не куплюся на це. Я неприступна. Мене цим багатством не візьмеш». А у відповідь бачила такий лагідний погляд і відчувала всеосяжну любов. Уперше я відчула контраст між тим, чого нас вчили, і тим, що я відчувала у своїй душі. Але ж я не мала права скоритися. Нас так вчили. Я була комсомолкою.