У дитинстві я мріяла стати космонавткою. Потім хотіла бути приборкувачкою тигрів. А в десятому класі вирішила стати вчителькою російської мови й літератури. У той час предмета «зарубіжна література» не було. На мій вибір вплинула моя вчителька Віра Петрівна. Її уроки завжди були для мене дивом. Проходили вони нестандартно, я їх завжди чекала. Майже на кожному уроці в неї залишалося 5-7 хвилин, коли вона нам переказувала різні книги. І зупинялася завжди на найцікавішому місці, коли лунав дзвоник. Я не могла дочекатися наступного уроку, щоб почути закінчення розповіді, і тому йшла до бібліотеки та брала ту книжку. Таким чином Віра Петрівна прищеплювала нам любов до слова, до книги, до літератури. А російська мова давалася мені дуже легко, хоча ця мова є складнішою за українську. Правила я майже ніколи не вчила. Віра Петрівна говорила: «Якщо ти пишеш грамотно, то знаєш правила». Я писала грамотно, тому що багато читала. І читала російською. У старших класах вчителька організовувала для нас тематичні літературні вечори, які я пам’ятаю і досі.
Читанням я захопилася лише після восьмого класу. Не скажу, що не читала взагалі. Читала. Але лише те, що задавали у школі. І мама вирішила мене долучити до цього заняття. У нас вдома була величезна бібліотека. У ті часи люди захоплювалися читанням. Це було навіть модно. Мама вистоювала довжелезні черги, щоб придбати якісь нові книжки. Чергу займала навіть уночі. Під книжковим магазином стояли люди зі списком черги, робили перекличку. Мама була розповсюджувачем художньої літератури на заводі, де працювала. А працювала вона інженером-конструктором у відділі Головного енергетика заводу «Сільмаш» імені 1 Травня. Вони з татом полюбляли вечорами читати або грати в шахи. До речі, тато мене навчив грати в шахи. Він говорив, що потрібно вчитися прораховувати свої ходи на декілька кроків наперед. Тоді я думала, що це стосується лише шахів. А життя показало, що уміння прораховувати всі свої слова, вчинки, реально в уяві бачити варіації наслідків – це велика майстерність, яка, по-перше, не дозволить оступитися, а по-друге, якщо перше не спрацювало, бути готовому до нападу. А це значить, у тебе мають бути аргументи, факти, докази, а головне – помисли, з якими ти почав діяти. А в першу чергу – сміливість і впевненість у торжестві справедливості.
Одного разу мама дочитала чергову книгу й почала видивлятися, де б її поставити на полиці. Скоса поглянувши на мене, вона поставила її подалі за інші книги і, підійшовши до тата, сказала: «Треба цю книгу переховати. Ірі рано ще її читати». Отут мене взяла цікавість. Що мені рано? Про що та книга? Де вона? Я не помітила навіть колір палітурки. Мені довелося перечитати кілька книжок у тому кутку. Але нічого такого, що мені рано, я не помітила. Звісно. Це була мамина хитрість, щоб привчити мене до читання. Але саме відтоді я відчула задоволення від читання і вже мені чогось не вистачало, коли я не читала. Якщо книга була цікава, я із сумом перегортала останню сторінку і жалкувала, що історія закінчилася. Але проходило два-три дні, і я починала нову.
Саме тоді я перечитала всього Єсеніна. Він настільки мене вразив! Тоді він вважався опальним поетом, і ми вчили лише його вірші про природу:
Белая берёза
Под моим окном
Принакрылась снегом,
Точно серебром.
На пушистых ветках
Снежною каймой
Распустились кисти
Белой бахромой.
Як легко, просто і водночас магічно звучали його рядки. Я вирішила теж спробувати написати вірш. Але як я не напружувала свій мозок, мені так і не вдалося написати й пари рядків. Тоді я зрозуміла, що мені не вистачає слів, і тому я маю багато читати й дізнаватися. Як же вони пишуть, ті поети? Вони не звичайні, якщо вміють так добирати потрібні слова. І я поставила поетів у своїй уяві на п’єдестал.