Розділ 18 «Манлива»

Роман

— Ромчику-у-у, — лунає зі спальні.

— Скільки разів тобі повторювати? — миттю дратуюся. Терпіти не можу ласкавих звернень. Ніби до дитини.

— Вибачте, Романе Артемовичу, — Машка з’являється на порозі ванної кімнати. — Тебе так називати?

— Можна просто Романом, — застібаю ґудзики на сорочці.

— Вже йдеш? — займає спокусливу позу. Коротка футболка нічого не приховує.

— Йду. Приготуєш сніданок?

— Що? — округлюються її очі. — Я? Сні-да-нок? — протягує шоковано.

— А що, не вмієш?

— Ну… — губиться. — Можу натиснути кнопочку на кавоварці або щось замовити.

— Замовити усі вміють, — проходжу повз. Вона йде за мною на кухню. — Каву будеш?

— З цукром? — бере яблуко й сідає на стіл.

— Ні, цукру немає.

— Тоді ні, — усміхається мені кокетливо.

— Тобі до універу не потрібно?

— Діни не буде, а мені самій лінь туди плестися. У неї тест дві смужки показав. Уявляєш?

— Ні, і не хочу, — роблю ковток кави, обпершись на стільницю. Бісять її безглузді розмови. І ввечері теж бісили. І взагалі, вона мене дратує останнім часом.

— А якби я залетіла? — виставляє ногу, торкаючись пальцями ширінки на моїх штанах.

— Навіть не промовляй цього, — реагую суворо. — Ніяких дітей, життя разом чи одруження. Ти знаєш мої умови, — допиваю каву й мию чашку.

— Знаю, — промовляє тихо. — Хіба нам погано разом? Ми могли б з’їхатися?

— Щоб ти надокучала своїм тріскотом? Ні, дякую. Якщо закортіло вискочити заміж, шукай іншого кандидата.

— Не хочу я заміж. З тобою хочу бути, — встає й обіймає мене ззаду.

— Мені вже час. Важкий день сьогодні. Збирайся.

— Я потім піду.

— Ні, зараз.

Доводиться чекати Машку і завезти її додому. На нараду спізнююся. Ловлю на собі невдоволений погляд батька. Мовчки займаю своє місце і сьогодні навіть не сперечаюся з ним. Потім готую необхідні документи, які вчора не встиг. Все затягується до вечора. План поїхати на фірму й продовжити зі співбесідами доведеться перенести.

Мене вчора там не було і сьогодні, але жодного дзвінка від Аліни. Цікаво, це тому, що всі працюють чи вона досі відходить після поцілунку? Це було смачно. Невпевненість Аліни не заважала насолоджуватися її солодкими вустами. Ніжними. Вона не асоціюється у мене з пристрастю, швидше зі спокоєм, але це не зменшує мого потягу. Хочу її. Вгамувати спрагу, бо це добряче заважає жити звичним життям. Замінити не вдається. Учора Машку привіз до себе. Марно. Тільки уявляю Аліну — миттєво збуджуюся. Мені подобається тримати її в обіймах, відчувати легкий свіжий аромат її волосся, уявляти те, що ховається під одягом. Хочу її всю. Щоб червоніла, соромилася, відкривалася, тремтіла від бажання… Дідько.

— Романе, — невчасно до кабінету заходить батько. — Маю до тебе пропозицію.

— Та невже? — автоматично напружуюся. — Пропонуєш зайняти крісло генерального?

— Я куплю у тебе фірму Гаврилюк за суму, яку назвеш ти, — сідає на шкіряний диван.

— Хм, — усміхаюся. — А якщо я назву суму… — задумуюся, — утричі більшу?

— Ти почув, що я сказав, — гнівається, але тримається.

— Скажеш навіщо вона тобі — продам.

— А це вже не твоя справа.

— Ти ж знав, що все давно розвалене. Чому збирався купити? В чому підступ?

— Не продаси? — підводиться. — Вирішив погратися у бізнесмена?

— Ага, на ігри потягнуло. Може, зміню напрямок, займуся фірмою серйозно.

— Гаразд, я почекаю коли прийдеш проситися, — виходить, залишивши по собі ще більше питань. Значить фірма йому досі потрібна. І це не просте бажання втерти мені носа, є якась вагома причина, чому він готовий викласти стільки грошей. Потрібно шукати краще, істина десь у паперах. Цим і займуся ввечері.

Їду на фірму. Дивуюся, побачивши авто Аліни. Робочий час взагалі-то скінчився. Невже знову шини? Підходжу глянути, а тоді відчиняю двері офісу. В голові одразу з’являються розпусні думки. Ми удвох в зачиненому офісі… Сам не розумію, що ж мене так зачепило. Щоб не налякати, стукаю, а тоді відчиняю двері.

— Привіт, — ловлю її розгублений погляд. Переступивши поріг, зачиняю двері й швидко підходжу до столу. Одразу згадується наш поцілунок, тіло реагує збудженням.

— Привіт, — опускає очі.

— Як у нас справи?

— Все добре, — відповідає тихо. 

— Повечеряємо?

— Я зайнята, багато роботи, — починає перекладати якісь папери. Нервує, тут і дурню зрозуміло.

— У тебе там вже нікого немає, робочий день скінчився годину тому.

— Були справи. Я перевірила усі звіти, — киває та теки, — зробила необхідні відмітки, щоб ти глянув.

— Добре, — кажу тихо. У грудях така пожежа, що я ледве тримаю порив її обійняти. Після того поцілунку тіло волає продовжити, але не силою. — Поїхали кудись. Можу додому тебе відвезти, — обходжу стіл.

— Романе, — нервово підскакує, — я нікуди з тобою не поїду. І взагалі, нам краще припинити спілкування.

— Поясни чому, — опиняюся поряд, а вона відступає.  

— Ми різні, — в очі не дивиться.

— Це не пояснення. Ти боїшся.

— Не вигадуй, — нервово смикає плечем.  

— Бо хочеш продовжити. Відчути те, від чого два дні тому відмовилася.

— Припини. Я вже йду, — хапає ключі, обходить стіл, щоб пройти до дверей. Точніше втекти від мене.

— Скажи, — хапаю її за руку, міцно притискаючи до себе, — що не хочеш цього.

— Чого? — злітає з ніжно-рожевих губ. Вона налякана. А ще до біса сексуальна. Манлива.

— Сексу, — шепочу хрипло, ледве стримуючи бажання цілувати.

— Ні, — намагається відштовхнути мене. Притискаю міцніше, розуміючи, що моя витримка закінчилася. Хапаю її за руки, заводжу їх за свою спину, змушуючи обійняти. Ловлю страх в очах. Одразу шкодую, але відпустити не можу. Поклавши долоню на потилицю, пригортаю до себе. Чую, як шалено стукотить її серце, як тремтить тіло. Остання здорова думка покидає голову, у грудях дивне відчуття необхідності її добровільних обіймів.  — Відпусти, — шепоче.