Розділ 17 «Пекуче тепло»

Аліна

— Не лякай, — видихаю схвильовано. Обіймаю подругу, яка гучно схлипує. Нервую. У думках крутиться дуже поганий здогад, але озвучити не наважуюсь. Зачиняю за нами двері, з мовчазним питанням зазираючи у її сумне обличчя.

— Проходь, — вказує рукою, загортаючись у ковдру.

— Тобі погано? Може до лікаря?

— Та ні, щось холодно, — опускає очі. Проходить й сідає на ліжко. Важко зітхає. Знімаю пальто й сідаю поряд. Мовчу, хоча хочеться вивалити на неї одразу усі питання. — Як ти мене знайшла? — питає тихо.

— Саша подзвонила Єгору, він сказав, що ви тут ночували.

— Угу. Я така дурепа.

— Що сталося? Він образив тебе?

— Я навіть не знаю, як це назвати, — знизує плечима. — Хіба помстою?

— За що? Лізо… кажи, бо я зараз згорю від нервів.

— Ми залишилися відпочивати. Мілка невдовзі теж поїхала, її знайомий забрав. Я хотіла поїхати з ними, але Єгор зупинив. Знову випили. Було весело. Він робив компліменти, запрошував у гості до себе в Карпати, був милим. Я розтанула… Ми приїхали сюди й переспали. Мене підкорила його наполегливість, я вирішила спробувати стосунки. А зранку він прокинувся іншою людиною. Глянув на мене з презирством.

— Та ні. Ти завжди йому подобалася. Згадай універ?

— Угу, я теж так думала. Аліно, він мовчки зібрався, поки я сиділа у ступорі. Сказав, що ніч була непоганою, але продовження не буде. Збив оскому.

— Що? Пташник так сказав? Збив оскому…

— Слово в слово, тільки ще погляд був, ніби я хвойда якась. Помстився, що відшивала його стільки разів.

— Я шокована, — хитаю головою. — Та він же хвостиком за тобою ходив. Слину пускав.

— А тепер спробував і вистачило, — гірко всміхається.

— Його розірвати мало за це! — підскакую з ліжка. — Яка ж падлюка. Чекав стільки часу? Перевертень. Таким милим і вихованим здавався.

— А він виховано пішов, навіть номер оплатив на неділю.

— Не можу, мене прямо розриває, — знову сідаю біля неї, гучно видихаючи. — Я з ним поговорю. Візьму номер і таке скажу, що вуха пов’януть.

— Цим самим повідомиш, що я розчавлена, — зітхає. — Я переживу, але не одразу. Вирішила залишитися тут, щоб прийти до тями. Додому їхати не хочу, тобі проблем своїх вистачає, у Сашки повно сімейних клопотів.

— Ти взагалі нормальна? — обурююся. — Швидко збирайся, поїдемо до мене. Лізо, я ледь не вмерла, поки тебе шукала.

— Вибач, я не хотіла вас турбувати. Телефон сів, не хотілося купувати зарядку. Взагалі виходити не хотілося. Замовила доставку їжі, щоб не склеїти ласти від голоду.

— Збирайся, — кажу рішуче. — Я тебе тут не залишу.

— Ні, не сьогодні. Дай мені ще трохи часу. Я обов’язково приїду до тебе, але сьогодні переночую тут. Беру час переосмислити свої вчинки, щоб впевнено рухатися далі.

— Моя бідна, — обіймаю її міцно. — Життя покарає його за таку жорстокість.

— Я хочу, щоб його уже зігнуло і вдарило. Бажано фейсом по асфальту. Вже пізно, їдь додому. У середу починається зріз зелені, тому завтра повернуся додому. Не хвилюйся, я в нормі, просто без настрою. Буду спати.

— Я можу залишитися з тобою.

— Не варто. Чесно.

— Гаразд. Тримай, — дістаю зарядку з сумки, яку брала на роботу. — Подзвони Саші, вона хвилюється.

— Обов’язково. Вибач, що змусила хвилюватися, — встає, щоб мене провести.

Спускаючись, намагаюся прийняти отриману інформацію. Хочеться подзвонити Єгору і виказати усе, що я про нього думаю, але Ліза має рацію, я видам її розпач. Який негідник! Вовк у шкурі вівці. Безсовісний. Мене аж трусить від обурення.

На вулиці дощ. Авто Романа досі стоїть. Зараз буде бурчати, що я так довго. Насправді я взагалі забула, що він мене чекає, так хвилювалася за подругу. Стає соромно. На годиннику вже одинадцята, я затримала його до ночі. Відчиняю дверцята, він сидить з заплющеними очима. Гублюся. Невже заснув? Дуже тихо сідаю, він не реагує. Прислухаюся. Розмірене дихання говорить, що чоловік спить. Обличчя розслаблене. Зараз він не хмуриться і не виглядає таким суворим. Без маски. Кілька хвилин сиджу, чекаючи. Тоді легенько тормошу за плече. Не реагує. Нахиляюся, поклавши долоню на груди. Теж без реакції.

— Романе, — шепочу. — Ромо… Ой, — лякаюся, бо він різко накриває мою руку своєю.

— Хочу ще, — мугикає тихо, рвучко потягнувши мене на себе. Від несподіванки не встигаю відхилитися. Обіймає міцно, вткнувшись обличчям у шию. — Скажи, — шепоче.

— Що? — змагаюся з мурахами, які покрили все тіло.

— Моє ім’я, з твоїх вуст воно звучить якось особливо.

— Неправда, звичайно звучить. Відпусти, — хочу відсторонитися, але він не дає.

— Я пам’ятаю про межу, — обіймає ще сильніше. Ковзає вустами по щоці, вдихає повітря біля шиї… Всередині здіймається хвилювання, серце підскакує до горла, заважаючи дихати. Шкіру ніби голочки поколюють. Боюся сама собі зізнатися, що відчуття приємні. До тепла у грудях. До бажання побути в його руках довше.

— Поїдемо? — бубню у його пальто. — Вже пізно.

— Ти маниш мене, — каже тихо. Знову ковзає вустами по щоці. Дивиться у вічі. Підіймає в мені паніку. І не тому, що я його боюся. Ні. Я боюся своїх бажань.

— Вже пізно, — давлю долонями на його плечі, щоб відхилитися.

— Я можу відвезти тебе додому, а можемо… — поправляє моє волосся, — заснути разом.

— Додому, — хапаю ротом повітря, коли він відпускає. — Тільки так, — швидко відхиляюся й відвертаюся до вікна.

Я в скорботі за чоловіком, але ж не сліпа. Роман гарний чоловік. У ньому є все, щоб причарувати будь-яку представницю слабкої статі. Впевнена, він про це знає і вміло користується своїми перевагами, якщо навіть моє серце повелося.

— Окей, — киває й заводить двигун. — Подругу знайшла?

— Так.

— Загуляла?

— Усе набагато складніше.

— У вас, жінок, завжди все складно, — бурчить, але не гнівається. За такий невеликий термін я навчилася розрізняти його емоції. Тільки от навіщо мені це, коли я хочу піти? Дуже хочу. Мене шалено лякає те, що між нами відбувається.