Розділ 16 «Пропажа»

Аліна

Кинувши погляд на своє авто, все-таки сідаю до Романа. Так буде безпечніше, у мене з самого ранку такий стан, що краще не сідати за кермо. Тим паче на таку відстань і в темну пору доби. Роман дізнається адресу й мовчить, за що подумки дякую. Його слова розчавили. Мені страшенно образливо, що він так погано думає про Юру. Цього не може бути, я не маю ані найменших сумнівів, що мій чоловік тут ні до чого. Він не міг. Не такий. Не скажу, що гарно знала Христину, але не вірю, що вона могла нас підставити. За словами Романа виходить, що вона вкрала гроші і втекла. Ми ж працювали пліч-о-пліч стільки років. Думаю, він помиляється, треба уважніше шукати в документах.

Навіть уявити не могла, що з продажем фірми з’явиться ще більше проблем, ніж було. Кожного дня випливає якась неприємність. Заплющую очі. Не можу більше думати. Хочеться розчинитися і не нести на собі такий вантаж думок, сумнівів, страхів та підозр. Я завжди захищатиму чоловіка, що б мені про нього не говорили, але розумію, що про проблеми він знав. Не хотів лякати мене. Я схильна до паніки, от він і беріг мою психіку від зайвих навантажень. Однак не варто було. Я могла щось підказати, порадити, пошукати вихід із неприємної ситуації, а він все тягнув на собі. Очі знову наповнюються вологою. Це вже стало нормою. Не пам’ятаю, коли день минав без сліз.

— Тут? — Роман зупиняє авто біля двору Лізи.

— Так. Я швидко, — виходжу й прямую до воріт. Відчиняю хвіртку, одразу йду до вікна Лізиної кімнати і гучно стукаю. Починає гавкати собака. Чується гупання дверей, за кілька секунд на порозі виникає її мама.

— Добрий вечір. Вибачте, що турбую, я до Лізи.

— Алінко, її немає вдома, — здивовано відповідає жінка. — Я думала, вона у тебе, — пускає моє серце в п’яти. 

— Вона… — намагаюся щось вигадати, щоб не злякати її, — була у мене. Мабуть, я неправильно її зрозуміла. Схоже, Ліза поїхала до Саші, — червонію, але темнота рятує ситуацію.

— Хочеш я їй подзвоню? — питає з підозрою.

— Ні, усе гаразд, — вичавлюю з себе усмішку. — Поїду до них. Так запрацювалася, що про усе забула. До побачення, — швидко прямую з двору. Ноги тремтять. Перед очима проносяться жахливі ситуації, які могли спіткати мою подругу. В авто не сідаю, набираю номер Саші.

— Так, Алінко.

— Її немає вдома, — ледве стримую сльози. — Сашо, щось сталося, такого ніколи не було.

— Господи… — лякається подруга. — Я зараз знайду номер Пташника. Передзвоню, — завершує розмову.

— Ну що? — виходить з авто Роман.

— Вона зникла, — промовляю крізь сльози.

— Як це зникла? Усіх знайомих обдзвонили? Лікарні, морги?

— Ох, — видихаю з розпачем, не стримуючи сліз.

— Замість того, щоб щось робити, ти вибираєш варіант плакати, — говорить незадоволено. — Знаєш, куди мені хочеться тебе відвезти?

— До психлікарні?

— Так.

— У мене немає нікого, — підіймаю на нього заплакані очі, — тільки подруги. Я страшенно боюся втратити рідну людину, це нестерпний біль, який ніколи не мине.

— Хто б за мене так хвилювався? — хмикає. — Сідай, — кладе долоню на моє плече й відчиняє дверцята. — Поїдемо її шукати.

— Ромо, дякую, — дію на емоціях, повиснувши на його шиї. Дивні відчуття — обіймати чоловіка. Ніби давно забуті, але приємні. Так само швидко відхиляюся, ховаючись до салону авто.

Він зачиняє дверцята, кілька секунд стоїть, а тоді сідає за кермо. Мовчить. І я не наважуюся заговорити, незручно за свій раптовий порив. Тишу в салоні прорізає мелодія мого смартфона.

— Ну що, Саш? — питаю схвильовано.

— Довелося Любі дзвонити, щоб знайти номер Єгора. Виходить так, що вони ночували разом.

— Ліза і Єгор? — дивуюся. — Ну… тобто між ними стосунки?

— Я цього не питала, але він вже поїхав. Назвав адресу готелю, де вони ночували. Можна перевірити. Я дочекаюся Сашу й поїду.

— Ні, — затинаюся, подивившись на Романа, — я заїду. Надішли адресу повідомленням.

— Будь обережною за кермом. Ти коли хвилюєшся…

— Я не сама, — кажу тихо-тихо, ніби сподіваюся, що Роман не почує.

— А з ким?

— З Романом… Артемовичем, — розумію, як безглуздо звучать мої слова.

— З Довжанським? — голосно перепитує Саша.

— Так. Він підвезе мене до готелю.

— Алін, ти впевнена, що тебе не потрібно рятувати?

— Впевнена. Я подзвоню, — відхиляю виклик.

— То за спиною я для тебе Артемович? — знаю, що дивиться на мене, а я не можу. Оце ляпнула. Щоки досі видають збентеження після обіймів, а я вже нових справ натворила.

— Не подобається? — все, що вдається вичавити з себе.

— Аліно, ти викликаєш в мені дуже цікаві думки.

— Які саме?

— Якщо поділюся, можеш вистрибнути на ходу. Не ризикну.

— Тоді краще не говори, — відвертаюся до вікна.

Тільки б з Лізою усе було в порядку, більше мені нічого не потрібно. На цьому нам краще припинити спілкування з Романом, бо все йде кудись не туди. Я вдячна йому за сьогоднішню допомогу, але потрібно зупинитися. Сашка надсилає адресу, показую її Роману й всю дорогу сиджу як на голках. Страшно. Чому вона не з’явилася вдома, якщо Єгор вже поїхав? Чому не попередила мене, якщо сказала батькам, що вона у мене?

— Скупий у твоєї подруги кавалер, — промовляє Роман у своїй манері. — Міг вибрати краще місце для відпочинку.

— Мені на це байдуже, — відстібаю ремінь, щоб вийти.

— Піти з тобою?

— Ні, я сама.

На тремтячих ногах прямую всередину. На рецепції видихаю, почувши, що Ліза справді у номері. Прошу, щоб мене впустили, бо я подруга, яка, нібито, прийшла з сюрпризом. Підіймаюся на вказаний поверх, знаходжу номер і гучно стукаю. Не отримавши відповіді, знову стукаю. Чекаю, слухаючи шалений стукіт свого серця. Коли двері відчиняються, навіть не дихаю.

— Алінко? — промовляє заплакана Ліза, загорнута у ковдру.

— Що сталося? — серце боляче стискається.