Розділ 15 «Новий стрес»

Аліна

Голова болить так, що навіть боляче ступати. Кожен новий крок миттєво відгукується у скронях. Тримаючись за голову, намагаюся взутися. Я вже втомилася, а ще цілий день працювати. Накидаю пальто, хапаю сумку й помалу виходжу з квартири.

Після суботнього відпочинку я не спала усю ніч. Думала. Спочатку про Романа, а потім зачепилася за дивного родича Сергія і накрутила себе до межі. Чому я тоді нічого не розпитала? Я взагалі погано пам’ятаю той день. Він якось швидко з’явився і так само зник. Ми майже не розмовляли. Учора відсипалася вдень, а тоді знову лежала майже до ранку, переглядаючи дорогі моменти зі свого життя. Згадувала Юру і картала себе за суботній танець з Романом. Розумію його наміри і погляди, але цього не буде. Навіть попри те, що тіло бажає тепла та ласки.

Повільно плетуся на роботу. В заторі встигаю написати Лізі повідомлення, бо від суботи не можу її знайти. Ззаду сигналять, натякаючи на повільний рух, але зараз мені не до них. Головне не в’їхати кудись.

— Доброго ранку, — промовляю тихо, опинившись в офісі.

— Доброго, Аліно… Денисівно, — додає Яся, однак зараз я не маю сил її виправляти.

Заходжу до кабінету, випиваю вже третю за сьогодні пігулку й деякий час просто сиджу. Хочеться спати, аж очі заплющуються. Як подивлюся на теки, стає ще гірше. У мене, мабуть, починається алергія на цифри та звіти. Роблю каву і змушую себе взятися за роботу. Романа немає, я не в курсі чи з’явиться він сьогодні на робочому місці.

В обідню перерву виходжу подихати свіжим повітрям. Листопад виявився сірим та сирим, але прогулянка додає ясності думкам, стає трішки легше. Залишилося допрацювати день, поїхати додому і гарно виспатися аж до ранку. Коли повертаюся, біля офісу стоїть авто Романа. У мене не виходить бути спокійною при згадках про нього. Серце якось дивно хвилюється, вистукуючи важким ритмом.

— Вас шукав Роман Артемович, — говорить засмучена Яся.

— Дякую, — йду до свого кабінету, але там порожньо. Тоді стукаю до його майбутнього, відчиняю двері й зависаю, бо тут вже є меблі. Уявлення не маю, коли їх встигли привезти і розставити. На вихідних?

— Привіт, — вітається Роман. Роздратований. Цю емоцію на його обличчі я вже навчилася розрізняти.

— Ти шукав мене? — переступаю поріг, але далі не проходжу.

— Хотів, щоб ти була присутньою при розмові з підлеглими, але передумав. Хочеться почути, що вони говорять про тебе за спиною, — відхиляється на спинку шкіряного крісла, повільно обдивляючись мене. Стає незатишно. Серце заходиться стукотіти ще швидше. Гніваюся на себе за таку реакцію.

— Добре. Це все?

— Як вихідні? — бере ручку й постукує нею по столу.

— Як завжди.

— Що робила? — схоже, його забавляє наша розмова.

— Відпочивала. Я піду працювати, — не чекаючи відповіді, виходжу. Ховаюся від його прямого погляду. І знову сварю себе. За ті емоції, які виникають у грудях. За думки, яких не має бути. За весь період самотності, у мене жодного разу не виникало таких бажань, і зараз я не дозволю тілу здатися.

Кілька годин займаюся монотонним переглядом документів. Спати захотілося ще більше. З коридору час від часу доносилися якісь голоси, розмови, один раз Роман гучно комусь щось пояснював, але я не виходила. Стримувала себе і не втручалася у не свої справи. На вулиці стемніло, тому вмикаю лампу, бо в очах уже пливе.

Переглядаю телефон, але жодних сповіщень від Лізи немає. Починаю хвилюватися. Тільки збираюся їй знову написати, дзвонить Саша. Це пускає серце злякано стукотіти.

— Так, Сашо?

— Алінко, привіт, ти давно чула Лізу?

— Давно, ще з суботи не чула і не бачила, — починаю панікувати.

— А де ж вона ночувала у суботу? — дивується подруга.

— Збиралася їхати додому з тією дівчиною. Тамілою.

— Я пропустила цей момент. Тоді чому не відповідає? Я дзвонила, телефон вимкнений. Написала з десяток повідомлень, але всі непрочитані.

— Вони лишалися гуляти, коли я йшла. Поїду після роботи до неї, не витримаю такої нервової ночі, якщо вона не відповість.

— Я могла б попросити Сашу, але він буде пізно.

— Усе нормально, я перевірю й подзвоню.

— Тоді чекатиму.

Після дзвінка усі думки тільки про Лізу. Де вона? Такого ніколи не було, щоб вона не відповідала. Цілий день без зв’язку. З’являється ідея подзвонити комусь із батьків, але тоді можу їх налякати. Раптом, Ліза справді не вдома. Лишається Єгор. Можна подзвонити йому, але у мене немає номера, я ніколи не спілкувалася з ним телефоном.

— Ох, — зітхаю гучно, відкриваючи соціальну мережу, щоб там пошукати Пташника. І подивитися, коли востаннє заходила Ліза.

Однак не встигаю, двері без стуку відчиняються й заходить Роман. Блокую телефон, вткнувшись очима у документи.

— Як знайти бухгалтерку, яка натворила тут справ і втекла? — стає поряд.

— Її номер не обслуговується, я довго її шукала, але безрезультатно.

— Що з тим родичем? — роздратування не приховує. — Гадаєш, він може бути причетним до фінансових махінацій?

— Яких махінацій? — підіймаю на нього погляд.

— Ти плакала?

— Це від хвилювання, не можу з подругою зв’язатися.

— Через це потрібно плакати? — хмикає.

— Такого ніколи не було, я хвилююся. Про які махінації мова?

— А ти сама не розумієш? — неприємно усміхається. — Оці всі звіти — фальшивка. Справжніх вже давно тут немає.

— Як це? — промовляю самими вустами. У горлі пересохло, кожен нерв напружився, в очікуванні його відповіді.

— Він підставив тебе. Або збирався це зробити, але потрапив в аварію. Не виключаю того, що вони могли зробити це разом, — нахиляється, обпершись руками об стіл.

— Хто… вони? — відчуваю, як крутиться голова. — Я не готова чути його безглузді припущення.

— Гаврилюк і бухгалтерка, — відповідає спокійно.

— Ні. Ти що? — закипаю. Ці натяки образливі. Такого не може бути. Це останнє, що взагалі могло статися на цьому світі. Юра мене оберігав, завжди підтримував і не хотів засмучувати через якісь неприємності. Встаю. Похитнувшись, не ризикую вийти з-за столу. Заплющивши очі, намагаюся прийти до тями.