Розділ 14 «Недоступна»

Роман

Дідько. Повна дурня. Мене ніби зациклило на ній. У залі танцює Машка. П’яненька, весела, готова на будь-які експерименти, а я думаю про вдову, яка вже понад рік у траурі. Правда сьогодні вона перевершила усі мої сподівання. Поняття не маю, як зміг її не помітити, красивих жінок я завжди бачу. Мене так зачепило, що я ледве втримався, щоб не підійти, коли вона танцювала. Нічого відвертого, але кожен її рух здавався до межі еротичним. Я завівся тільки від одного спостереження за звичайним танцем. А потім її аромат, погляд, ніжний дотик долоні…

Я вільно ставлюся до сексу. Якщо обоє цього хочуть — чому ні? Та Аліна інша. Недоступна. Це дратує і манить водночас. Я міг би зараз повернутися до компанії, продовжити відпочинок у своєму клубі, а потім поїхати з Машкою до мене, але я забираю куртку й виходжу на вулицю.

Аліна говорить з кимось телефоном. Поїхала на усі вихідні? Бреше. Невже має залицяльника? Мій тихий голос її лякає. Дивиться перелякано, ніби зараз зірветься з місця і втече. Це гніває. В очах жінок я звик бачити інші емоції. Чекаю протистояння, але вона мовчить. Сідає в авто, поправляє свою сукню, намагаючись натягнути її на коліна, потім пристібається.

— Як відпочила? — питаю, від’їжджаючи.

— Незвично, — відповідає тихо. — Я давно не була у таких закладах.

— А той клуб, в який ви так спішили з подругою?

— Не нагадуй, — зиркає на мене розлючено.

— Мені мовчати?

— Ні. Можеш що-небудь розказати, — відвертається до вікна.

— Що саме? — усміхаюся. Вона така смішна, коли гнівається.

— Ну, що любиш? Чим займаєшся?

— Вигадати щось нейтральне для твоїх тендітних вух? Про книги, театр? — мені подобається виводити її на емоції. Краще нехай бурчить, бо бувають моменти, коли вона зависає від якихось своїх трагічних думок.

— Ти неправильно думаєш про мене, — бурчить тихо.

— Справді? — ще ширше всміхаюся, передчуваючи цікаву розмову. — Окей. Я люблю гарячий секс, — дивлюся на її реакцію.

— Я не про інтимне життя питала, — губиться. Мабуть, це мені подобається найбільше — коли вона червоніє. Її вуста відкриваються від здивування, очі розширюються. І я збуджуюся. Навіть від такої її реакції.

— А що я можу зробити, якщо це моє основне захоплення? Розповідати далі?

— Як хочеш, — вона остаточно розгубилася, але з усіх сил намагається цього не показувати. Вперта.  

— Не люблю ніжностей та сюсюкання. Люблю коли палає пристрасть. Горить, струмом б’є.

— Жорстокість це не про почуття.

— А хто сказав жорстоко? Я про пристрасть. Коли її немає, секс прісний, тобто… ніжний. Коли гладиш його по спині і думаєш, що приготувати на вечерю це почуття?

— Досить, — відрізає, відвертаючись. — У нас різні поняття про почуття, немає сенсу це обговорювати.

— Ти сама попросила щось розповісти, — кидаю погляд на її коліна. Вона помічає й намагається їх закрити.

З розуму мене зводить. Оце мене накрило, нічого не допомагає побороти потяг. Вчора Машка ночувала у мене, вміло дарувала насолоду своїми викрутасами, але я все одно хочу Аліну. Впевнений, що цей потяг мине, коли ми опинимося в ліжку. А потім я її відпущу. До того ж батько затих. Не бачу сенсу її тримати, якщо він справді заспокоївся.

— Романе… — шелестить тихо.

— Не подобається моя розповідь?

— Ти знав Юру?

— Не знав, — на цього мудака у мене лише негативна реакція. — Кілька разів бачив в офісі, до батька приходив.

— А я навіть не чула про це. Не знала про борг, — дивиться на мене. Не знаю, що їй відповісти. Вся ця історія, з якогось дива, дуже мутна.

— Не знаходила ніяких паперів вдома, не чула розмов чи таємних дзвінків?

— Ні, — зітхає. І дурню зрозуміло, що вона живе у тій ситуації і не збирається відпускати.

— Він гуляв?

— Де? — звертає на мене погляд, а тоді зависає. — Ні. Ти що? У нас була щаслива родина.

— Діти є? — знаю відповідь, але все одно питаю.

— Не склалося, — опускає очі й замовкає. — А ти не збираєшся одружитися? — питає через кілька хвилин.

— Я? — перепитую гучно. — Невже я на дурня схожий? — починаю сміятися. — Нізащо. Ніколи.

— Твою дівчину це влаштовує?

— Машка не моя дівчина. У нас просто бурхливий секс, — хочу зловити від неї якусь емоцію, але вона лише зітхає.

— Хіба тобі не хочеться родину, дітей?

— Ні, — відрізаю грубо. Щось ми не туди забрели, про себе я не збирався говорити.

— Дякую, — промовляє, коли зупиняю авто.

— Повечеряємо завтра?

— Ром… я заміжня, — дивиться у вічі.

— За три дні встигла вискочити заміж? — хмикаю.

— Ні, вже шість років. І буду заміжня завжди, тому не вечеряю з іншими чоловіками, не обіймаюся і не цілуюся, — вона відчиняє дверцята й виходить, а у мене відвисла щелепа.

Та вона хвора на усю голову! Її треба силою везти до спеціаліста, якщо вона ще не стала ексклюзивною пацієнткою психіатричного відділення. Двері під’їзду зачинилися, а я так і сиджу в ступорі. Збожеволіти можна.

Телефон озивається викликом від Машки, тому заводжу двигун й повертаюся до клубу. З голови не виходять слова Аліни, а перед очима досі серйозний погляд. Заміжня… Як на таке реагувати здоровій людині?

Перед клубом телефон знову дзвонить, і я вже збираюся гаркнути на Машку, але зависаю, бо дзвонить не вона. Вміє безутішна вдова здивувати.

— Так?

— Вибач, що турбую, — лунає тихо. — Ти, буває, ніколи не бачив з Юрою ще одного чоловіка?

— Ти крім свого Юри ще про когось говориш взагалі? — зриваюся.

— Говорю.

— Ні, не бачив. Про кого ти? Як звати?

— Його родич, Сергій. Просто подумала, що ти міг їх бачити разом, коли чоловік приходив до Артема, — голос такий, ніби вона плаче.

— Чому не спитаєш у родича? — у мене скоро мізки закиплять від її питань.

— Бо я його не знаю. Ніколи не чула, поки він не з’явився у день аварії.