Розділ 13 «Межа, яку не можна перетинати»

Аліна

Підступне солодке шампанське вміло зробило своє діло. Я сп’яніла. Тому коли Єгор знову наливає усім напій, вирішую, що це останній келих на сьогодні. У голові легкий туман, він заважає концентруватися на серйозних думках. Сашка вже збирається їхати, бо її чекає сім’я. Ліза ще планує гуляти, навіть Єгор розслабився і постійно запрошує її на повільні танці. Іменинниця весела, за неї серце радіє найбільше. Останній рік ми постійно були разом, вона підтримувала мене і не давала опустити руки, тому я щиро вірю, що щаслива зірка засяє для неї на повну.

Саша йде, інші виходять танцювати. Вирішую перепочити, бо ноги вже втомилися. Спостерігаю за своєю компанією, пишаючись тим, що витримала і нікому не зіпсувала настрій.

— Привіт, — здригаюся від голосу над вухом. Розвернувшись, ловлю погляд усміхненого Романа. Киваю й відвертаюся. На зміни його настрою у мене немає додаткових сил. Але чоловік не йде, обходить диван й сідає поряд, поставивши свою склянку на столик. — Чому не казала, що збираєшся до мене у гості? — нахиляється ближче, поклавши руку на спинку дивана.

— Я не знала, що це твій клуб, — відхиляюся. — У подруги день народження, — киваю на танцювальний майданчик.

— А, у любительки бігати на червоне світло? — хмикає.

— Чому раптом вирішив привітатися?

— Раптом? — дивується.

— Ми майже зіштовхнулися, коли ти заходив, — все-таки мене образив його ігнор.

— Справді? — повільно подорожує по мені поглядом. — Річ у тім, — нахиляється ще ближче, — що я тебе не впізнав. Ти інша, — не відхиляється, тому це роблю я. Хочу, щоб він пішов. Навіть збираюся потанцювати, але починає грати повільна мелодія.

— Ти хіба не повинен бути зі своєю дівчиною? — натякаю, що йому час.

— Не сміши мене, — широко усміхається, що робить його обличчя дуже приємним. — Як тобі тут? — обводить поглядом приміщення, а тоді спрямовує його на мене. Кладе ближче руку, торкаючись пальцями оголеного плеча.

— Нормально, — попри намір не пити, роблю ковток.

— Потанцюємо?

— Ні, — нервово смикаю плечем, скидаючи його руку.

— Чому?

— Тебе хіба не ревнують?

— Не хочеш при всіх? — не дає відвести погляду.

— Романе… — затинаюся, бо не знаю, що йому відповісти.

— Ходімо, — він встає і тягне мене за руку.

— Я вже збиралася додому, — своїм запереченням лише викликаю його усмішку.

— Не кусатиму, — веде за собою.

Кидаю погляд у бік Лізи, але вона танцює з Єгором і на мене не дивиться. Всередині зароджується хвилювання. Він проводить мене повз барну стійку, а тоді невеликим коридором. Зупиняється біля дверей. Дістає з кишені штанів ключі й відчиняє двері. З’являється бажання втекти. Він ніби відчув мої думки, бо кидає на мене погляд й чекає, поки увійду. Це кабінет. В темних тонах, суворий чоловічий стиль.

— Тут тебе ніхто не ревнуватиме, — перекручує мої слова. У два кроки долає відстань й обіймає за талію. — І музику чути.

— У мене болить нога, — згадую про той випадок, коли її підвернула.

— Я бачив, як ти танцювала. Дуже еротично, до речі, — дивиться у вічі. Він надто близько, знайомі так не обіймаються.

— Мене подруга шукатиме, — мугикаю, коли він кладе мою долоню собі на груди.

— Їй зараз не до тебе. Один танець, — починає дуже повільно рухатися. Він дивиться на мене, а я — у його сорочку. Швидкий стукіт серця видає моє хвилювання. Сподіваюся, Роман його не чує. Долоня чоловіка повільно підіймається по спині. Як тоді, у кабінеті. Мені некомфортно. Не фізично, а на душі. — Тобі личить ця сукня, — говорить тихо. — Особливо, розріз, — опускає руку й невагомо торкається пальцями ноги.

— Дякую, — скидаю його руку.

— Може, мені ввести дрес-код в офісі? — шепоче майже біля самого вуха.

— Введи, дівчатам це сподобається.

— А тобі? — відчуваю теплий подих на щоці.

— Я скоро піду, — коротко дивлюся йому у вічі. — Все тихо, немає сенсу затримуватися.

— Підеш, коли я відпущу, — рвучко розвертає мене до себе спиною. Від несподіванки охкаю, опинившись міцно притиснутою до його грудей.

— Це не танець, — видихаю перелякано.

— А що? — він торкається мого волосся, прибирає його, а потім все тіло пронизує від короткого поцілунку в плече.

— Романе, — відлітаю від нього, ніби вжалена. — Ти переходиш межу, — торкаюся того місця, яке обпекли його губи.

— Ти провела її не в тому місці, — збирається підійти, але зупиняється. — Не кажи, що злякалася.

— Мені вже час, — пролітаю повз нього. В горлі клубок, що заважає нормально вдихати повітря.

За столиком знову нікого, всі танцюють. Роблю ковток шампанського, а тоді йду сказати, що вже їду. Досить на сьогодні відпочинку, час повертатися у свій світ. Ліза намагається вмовити затриматися, але марно, я не хочу тут бути й зайвої хвилини. Обіцяю, що напишу їй з дому, забираю сумку і верхній одяг. Вже на вулиці накидаю пальто й збираюся викликати таксі. На екрані знову пропущений дзвінок з невідомого номера. Дзвонив доволі пізно, тому не звертаючи уваги на час, набираю його.

— Привіт, Аліно, — відповідають одразу.

— Привіт. Ви мені дзвонили.

— Хотів побачитися.

— А хто це? — дратуюся, серце досі вистрибує після вчинку Романа. Я до межі обурена і… розгублена.

— Сергій. Не впізнала?

— Ні. Сергій… брат Юри?

— Так, він. Зараз у Дніпрі, хотів навідатися у гості.

— На жаль, я поїхала на вихідні, — намагаюся говорити переконливо. Я не готова впускати ледве знайому людину до себе у квартиру. Про що нам говорити? Ми ніколи не вели бесід, і після похорону Юри не бачилися.

— Як життя?

— Потихеньку. А у тебе? — питаю тільки для підтримки розмови. По-перше, мені нецікаво, а по-друге, я взагалі нічого не знаю про нього, лише ім’я і прізвище, яке не пам’ятаю. Я навіть шукала колись його у соціальних мережах, але нічого не знайшла.