Розділ 11 «Дивні відчуття»

Аліна

Я так розгубилася, що на вулиці кілька хвилин підбираю потрібні слова, щоб заговорити, поки Роман обходить авто. Проколоті шини зараз не мають жодного значення. Я… Ох, мені соромно перед самою собою. Коли він обійняв й притиснув до дверей, я відчула збудження. Вперше за довгий період. І той подих на моїх вустах… Жах який. У кабінеті Юри. Чим я думала?

— Хто ж тебе так любить? — його голос перериває думки. — Усі чотири. Заберу пальто й відвезу тебе додому, — рушає до офісу. 

— Ні! — заперечую надто гучно. — Я викличу таксі.

— Ти мене чула? — дратується. Зиркає на мене розлючено й зникає за дверима офісу. Застигаю. Серце стукає схвильовано. Попереджає, що варто тікати, але я чомусь стою на місці.

— Поїхали, — виходить, розблоковує сигналізацію й зачиняє двері офісу.

В одну мить здається, що він збирається підійти до мене, а тоді різко змінює напрямок і сідає за кермо. Ще раз кинувши погляд на колеса, теж сідаю. Мовчу. Насправді я злякалася, але те, що відбувалося у кабінеті, налякало більше. Роман заводить двигун й мовчить усю дорогу.  Їде швидко, але цього разу у мене немає нудоти. Здається, в думках я досі притиснута до дверей і відчуваю на собі його пекучий погляд. Соромно. Забула хто такі Довжанські?

— Мене завтра і в п’ятницю не буде, з’явлюся у понеділок, — говорить тихо.  

— Добре, — не зводжу погляду з дороги. — Куди ти мене везеш? — тільки зараз розумію, що моєї адреси він не питав.

— У своє підземелля, — промовляє, усміхнувшись. — Зачиню там.

— Я серйозно, — рука автоматично лягає на ручку.

— Ти уважно читала документи? Там вказується адреса.

— Не звертала увагу, бо вже була у тебе в гостях, — вичавлюю з гнівом, згадуючи його пришибленого батька.

— Погано ти читала, Аліно. Я вже давно не живу за тією адресою. У мене був ремонт, тому деякий час ночував у будинку батька, — кидає на мене погляд. — Я відвезу тебе додому.

— Дякую, — опускаю очі, відчуваючи, як печуть щоки. Чому поряд з ним я так гублюся?

— Повечеряти не бажаєш?

— Ні, втомилася. Хочу у свій світ, — зривається з вуст.

— Сховатися в тишу? Знайоме відчуття, — киває і більше не промовляє жодного слова.

За декілька хвилин зупиняє мені біля будинку. Мовчить. Відстібаючи ремінь, ловлю на собі його погляд. Такий… від нього затамовується подих і серце стукотить налякано-швидко.

— Гадаю, комусь стало сумно і він вирішив зігнати свою нудьгу на моїх колесах, — заспокоюю себе. — Завтра спробую знайти сервіс…

— Я подзвоню знайомому, він все зробить, — перебиває мене.

— Не варто, це ж не складно.

— Це не жіноча справа. Навряд чи ти колись таким займалася.

— Мені вперше проколюють шини.

— Але допомогу ти прийняти не готова?

— Дякую, не відмовлюся, — стає приємно. Попри свій нестерпний характер, він готовий прийти на допомогу. І навіть не гарчить сьогодні. — До понеділка, — відчиняю дверцята й виходжу.

— Бувай, — лунає тихо.

Коли відчиняю двері під’їзду, він від’їжджає. З дивним відчуттям у грудях, підіймаюся до квартири. Одразу проходжу на кухню й наливаю трохи вина. Емоційно важкий день. А те, що сталося у кабінеті, взагалі недопустимо. Це все від втоми та зайвих емоцій. Іншого пояснення своїй поведінці дати не можу. Готую вечерю, приймаю душ, лягаю спати. Щоб не думати. Не сьогодні.

Четвер пролітає… Зранку в офісі з’явився працівник сервісу і вже по обіді моє відремонтоване авто стояло на своєму місці. Роман знову мене врятував. Відчуваю вдячність, але не можна забувати про підступ. Він Довжанський і цим все сказано.

Час рухається до вихідних…

 Добре, що цієї суботи у нас святкові посиденьки. Тільки от Ліза мовчить, а у мене досі немає подарунка. В п'ятницю сиджу в офісі до останнього. Перед тим як поїхати додому, телефоную Сашці, щоб порадитися.

— Алінко, — радісно відповідає подруга.

— Вибач, не мала часу подзвонити раніше.

— Ти в нормі? Як настрій?

— Все заплутано до неможливого, але я тримаюся. Як завжди.

— Я так скучила.

— Завтра ж зустрінемося?

— Ліза ще в роздумах. Щось у неї там змінилося. Здається, клуб якийсь обрала для святкування.

— Клуб? — виходить голосно. — Минулого разу, коли ми зібралися до клубу…

— Я в курсі, — зітхає Саша. — Як тобі з ним працюється? Лізка казала, що Довжанський має жахливий характер.

— Саш… — затинаюся, кусаючи вуста. — Мені здається… — заплющую очі. Як же важко це промовити. — Юра мене обманював.

— Хочеш я приїду? — питає тихо.

— Ні, я давно це підозрюю, але боюся промовити вголос. Такий великий борг, а де він? Чому він не розрахувався з кредиторами? І у звітах повна плутанина. Роман гнівається. Я ж бачу його погляди та реакції. Все погано. Я не знаю, що мені робити.

— Головне не перекладай відповідальність на себе.

— Не хочу, щоб Юру вважали нечесним. Він…

— Я знаю, сонце. Тобі терміново потрібен відпочинок. Гадаю, Лізка завтра повідомить місце зустрічі.

— Я ще навіть подарунок не купила. Тільки обіцяла подзвонити тобі і зникла.

— Не хвилюйся, я теж не мала часу. А на подарунок придбала сертифікат у магазин білизни.

— Вона так хотіла від мене якихось дій… Я все-таки помщуся.

— О-у-у, — починає сміятися. — Завтрашній вечір планується веселим.

— Якщо наважуся. Добраніч, люба. Завтра зустрінемося.

— Так, чекаємо рішення від Лізи.

Вже перед сном отримую повідомлення від завтрашньої іменинниці. Коротке. Лише адреса, і я поняття не маю, що там знаходиться. Ну що ж, так навіть цікавіше. Головне не передумати з подарунком і рішенням розслабитися. Вперше за сімнадцять місяців.