Розділ 10 «Дике бажання»

Роман

— Це прізвище їй більше пасує.

— Що ти кажеш? — знайомий виймає навушник із вуха.

— Думки вголос. Дякую, — тисну йому руку.

— Звертайся, — без зайвих питань йде.

Повертаюся за кермо й відкриваю отриману теку. Латашенко Аліна Денисівна. Вона абсолютно не виглядає на свій вік, це я відмітив ще минулого разу. Так само як не асоціюється з юридичною освітою та бізнеследі. Занадто вразлива, емоційна та нестабільна. Але вперта. Майже річне протистояння моєму батькові гідне поваги. Однак це не її бізнес, вона не потягне. Було одразу зрозуміло, що всім займався чоловік.

З отриманої інформації розумію, що вони пробули у шлюбі майже п’ять років, поки минулого року він не розбився у ДТП. Доволі довгий період. Для мене такі цифри звучать нереально. Як можна прожити стільки років з однією людиною? До того ж вона досі за ним страждає. Це вже щось нездорове.

Юрій Гаврилюк. Він був старшим за неї, вмів вести бізнес, знаходити потрібних людей. Тільки от що у нього пішло не так? Що змусило зв’язатися з моїм батьком? Він міг закрити закордонну філію, наприклад, але чомусь вліз у борги. У великі борги. І чомусь нічого не виправив, бізнес все одно полетів у прірву. Тоді де гроші, які він брав? Чому Аліні довелося віддавати останнє? Щось тут у мене не сходиться.

Знайомий відповідально підійшов до справи, навіть фотографії додав і посилання на соціальні мережі. На деяких фото вона усміхнена, а на інших — згасла. Здається, що ці фотографії розділив час і щось негативне. Є кілька фото з весілля, обоє виглядають радісними.

Процес перегляду перериває телефонний дзвінок від батька. Неохоче тисну на відповідь.

— Ти мені завтра потрібен, — гарчить без привітання.

— Пам’ятаю, — відкладаю теку й заводжу двигун.

— Ти подумав?

— Я не змінюю своїх рішень, особливо тоді, коли вклав великі гроші. До речі, чому ти так високо оцінив те, що лишилося від колись прибуткового бізнесу? Компенсація за сцену на фортепіано?

— Вважаєш себе дотепним?

— Загалом чи в цій ситуації?

— Романе… — він здається під впливом агресії.

— Не знаю, що тебе спокусило в цьому бізнесі. Ти ж бачив папери? Навіщо тобі такий геморой?

— От і віддай мені, якщо не тягнеш.

— Не хвилюйся, я потягну. У мене був гарний вчитель. Мені от цікаво, якби я не з’явився у будинку, ти зґвалтував би її?

— Вірити жінкам — добровільно робити з себе дурня. Гадаєш, я силою її привіз? Силою змусив увійти до будинку? Романе, не будь наївним.

— А якщо вона подасть до суду?

— І? Вперше? Якщо чесно, нічого особливого. Звичайна істеричка.

— Ну от і не чіпай її, — виходить агресивно. — Завтра буду, — відхиляю виклик, жбурляю телефон на сидіння й давлю на газ. Він ніколи не зміниться. Як був мудаком, так і лишився.

Їду до клубу, потім на фірму. На особисте життя часу обмаль. Учора Машка дзвонила, а я навіть не передзвонив. Хоча, що вона могла сказати? Що їй нудно, треба кудись вийти, витратити значну суму на її забаганки, до ранку простирчати у клубі… А мені б відпочити в тиші. Забагато навалив на себе обов’язків, з чимось, рано чи пізно, доведеться попрощатися.

— Добрий день, Романе Артемовичу, — з усмішкою зустрічає секретарка.

— Добрий. Зроби мені каву без цукру, — кажу на ходу до кабінету. Без стуку відчиняю двері, перелякавши Аліну. — Ти чого туди залізла? — ковзаю поглядом по її ногах, обтягнутих чорним капроном. Цікаво, вона носить панчохи? Ненавиджу колготки. Стоїть роззута на стільці й нишпорить на верхніх полицях стелажа.

— Шукаю необхідні теки, — відповідає розгублено. — Вони тут були, — стає на носочки. Чомусь це здається дуже сексуальним. Не зупиняє навіть те, що вона знову у чорному: спідниця до коліна і светр. У неї гарна фігура, яку не приховаєш під траурними речами.

— Ваша кава, — після стуку заходить секретарка. Усміхається мені, кидає погляд на Аліну й ставить чашку на стіл.

— Це все, — кажу, коли збирається затриматися.

Сівши на стілець, роблю ковток кави. Кривлюся. Ця курка поклала цукор. Спостерігаю, як Аліна тягне дві величезні теки. Встаю, щоб допомогти.

— Давай мені.

— Я сама, — злазить зі стільця, притискаючи до себе теки. Вперта. Кладе теки на стіл й взувається. Поправляє светр, а тоді губиться, бо не знає, куди сісти. Стримую усмішку, займаючи стілець. — Тут має бути все, — промовляє тихо.

— У документах безлад, — кажу прямо.  

— Знаю. Деякі я переглянула з бухгалтеркою, до всіх справа не дійшла, — сідає у крісло. Воно для неї завелике.

— Відколи почалися проблеми? Це всі звіти?

— Не знаю, — зітхає.

— Ти не працювала тут?

— Я… була поряд з ним. Займалася клієнтами. До звітів не мала жодного відношення. Була бухгалтерка, але вона звільнилася і поїхала кудись. Коли я прийшла до тями і з’явилася на робочому місці, все вже заплуталося. Досвіду розібратися у мене не було. А тоді почала отримувати листи від твого батька, — підіймає на мене погляд.

— Ти не знала, що у фірми проблеми? — це для мене новина.

— Жодного слова про це не чула.

— Чому ж твій благовірний приховував таку важливу інформацію?

— Мабуть, не хотів хвилювати… — знизує плечима.

Відповісти не дає стукіт у двері. На порозі Машка. Усміхнена. З-під шубки визирає коротка спідниця. Все як завжди. Інше життя, бурхливе та яскраве.

— Можна, Романе Артемовичу? — питає грайливим тоном. Зиркає на Аліну, але не вітається.

— Чому ти тут? — встаю, щоб підійти.

— Скучила, — вона обіймає мене за шию й лишає поцілунок на щоці. Кабінет одразу запахтили солодкі парфуми. Макіяж надто яскравий для її обличчя. — Хочу у твоєму кабінеті, — шепоче голосно.

— Ходімо, — беру її за руку, кинувши погляд на Аліну. Веду Машку до свого майбутнього кабінету, у якому ще немає меблів. — Тут хочеш? — закриваю двері.

— А де стіл? — кокетливо усміхається, розстібаючи шубку. Під нею топ. Збуджуюся, але заперечно хитаю головою.