Розділ 9 «Не жити минулим»

Аліна

— Від-по-чи-ти, — ліниво дивлюся, як при світлі лампи виблискує вино у келихові. Ось такий у мене відпочинок: ліжко, тепла ковдра, пляшка вина на тумбочці. Немає бажання кудись йти, з кимось бачитися. Люблю своїх дівчат, але соромно знову напружувати їх своїми проблемами. Сьогодні такий складний день був, що я повернулася додому ніяка. Прийняла душ і впала на ліжко. Допиваю колекційне вино, яке мені колись подарували, не розуміючи, що в ньому особливого. Звичайне. На вечерю до нього лише мандаринки, які напередодні привезла Ліза.

Я рідко дозволяю собі пити алкоголь на самоті, але сьогодні це необхідна міра, щоб не завити на усю квартиру. І спати не хочеться, і зайнятися немає чим. Точніше нічого не хочеться, навіть ворушитися. Вмикаю телевізор, але лишаю без звуку. Мовчазна компанія — саме те.

Доливаю вина, але процес перериває вібрація смартфона. Довжанський… Що знову не так? Я саме відпочиваю від нього. Можна не відповідати? Довго дивлюся на його номер, а тоді все-таки проводжу по екрану для відповіді.

— Так?

— У мене дещо не сходиться, — говорить тихо. — Тут у звітах повна плутанина.

— Е-м-м, а ти в офісі? — сідаю зручніше, кинувши погляд на годинник.

— В офісі. Це не звіти, а якась хрінь.

— Я зараз не можу сісти за кермо, щоб приїхати.

— Святкуєш?

— Відпочиваю. Ти хіба не втомився за сьогодні?

— Втомився. Мені от цікаво, як батько погодився це купити? Навіщо? До того ж тут не всі звіти, які я хочу перевірити.

— Можу взяти таксі, якщо це так терміново.

— Ні. Це більше риторичні питання. Я завтра з’явлюся у другій половині дня.

— Гаразд. Все це перевірялося у процесі підготовки.

— Я розумію, але, як на мене, ціна все-таки зависока. Залишу на столі теки, переглянь завтра. І знайди ті, яких не вистачає.

— Добре.

— Вже в очах пливе. До завтра, — завершує розмову.

Його слова напружили. Роман має рацію, все розвалилося ще минулого року. Тоді чому Артем Довжанський вважає його прибутковим? Чому хотів купити і зараз лютує, бо не вдалося? На ці питання мені ніхто не дасть відповіді. З Артемом я не збираюся говорити, а Роман навряд чи захоче щось розповідати. Він замкнута людина. Говорить тільки у справі. А ще хамовитий, грубий та пихатий. Однак навіть серед цих емоцій є дещо, що захоплює у ньому. Сміливість та впевненість. Хотілося б мені мати хоча б частину цих якостей. Не озиратися по сторонах при прийнятті рішень. Не боятися відмовляти людям, коли мене щось не влаштовує. Бути суворішою і не такою вразливою.

Здається, раніше я такою не була. Вміла відповідати грубіше, швидко приймати рішення, коли Юри не було поряд, підтримувати робочу атмосферу. Сьогодні було образливо, що усі мої спроби колектив не помітив. Я хвилювалася за них, а їм, виходить, було все одно, хто стане новим власником, вони просто не хотіли втратити роботу. А ще досі соромно, що дозволила собі показати перед Романом вразливість. Цього не можна допускати, бо він перший вдарить у болюче місце.

Щось розслабитися не вдалося, ще більше себе накрутила. Щоб відволіктися, набираю номер Лізи. Саші вже пізно дзвонити, не хочеться розбудити.

— Привіт, мазохістко, — відповідає подруга.

— Не спиш?

— Лежу, овечок рахую. Як настрій?

— Жахливий, — зізнаюся чесно.

— Курчатко встановлює свої правила? Хоче навчитися літати?

— Знаєш, мені здається, що він дуже гарно вміє літати.

— Це ти за сьогодні зрозуміла?

— Так. Впевнений і серйозний.

— Я теж впевнена, це не показник. Не вірю я йому. Шкірою відчуваю, що вони з татусем заодно і будеш ти ще плакати через них. Дурна умова, щоб ти працювала далі, прямо про це говорить.

— Не знаю, — зітхаю. Насправді Ліза зараз озвучила мої думки, але я схильна довіряти людям, за що часто картаю себе. — Сьогодні він сказав, що краще мені побути на фірмі, поки все не заспокоїться.

— Що саме? — напружується Ліза. — Це він типу тебе захищає? Аліно, мені це не подобається.

— Мені теж, але…

— Але ти досі тримаєшся за минуле, — говорить невдоволено. — Щоб щось змінити, потрібно пробувати, а ти жодного кроку не зробила.

— Боюся забути його. Інколи я не можу чітко уявити його обличчя.

— Ну з фотографією біля ліжка точно не забудеш. Все залежить лише від тебе, ніхто не зможе зачинити ці двері, поки ти стоятимеш на порозі. Але це варто зробити хоча б для того, щоб жити далі без сліз. Я забула, коли бачила твою усмішку. Та наразі мене хвилює інше. Якщо Довжанський говорить правду, то не важко зрозуміти на кого прийдеться гнів його татка. Аліно, на твоєму місці я тікала б від них не озираючись.

— Куди? — хмикаю.

— Та хоча б до мене спочатку, а тоді вже вирішимо.

— У мене є квартира, через Артема не збираюся звідси з’їжджати. Так, він небезпечний, грубий, хворий на голову, але ж не здаватися тепер.

— Я не змушую тебе здаватися, але обережність не завадить.

— Лізо, я обережна. Справді.

— Ага, бачу. Така обережна, що кожного дня ходиш біля тигра. Точніше козла. Між старим та молодим різниця невелика. Аліно, думай головою. Я хвилююся за тебе.

— Не варто. Я зможу піти у будь-який момент, — кажу впевнено. Точніше переконую подругу, і себе заодно.

— Тоді йди. Зараз. Що тебе тримає? Словесна угода? Це смішно.

— Не тільки вона, — кажу тихо.

— А що? Довжанський сподобався? Котрий із них?

— Лізо, думай про що говориш, — починаю дратуватися. — Я не можу ось так просто піти з місця, яке було для мене другою домівкою. Слабка. Не вистачає сил. І не можу залишити все у підвішеному стані. Це мене турбує, розумієш?

— Розумію, однак це не йде тобі на користь. Гадаєш, щось виясниться? Наступить ідеальний момент, щоб піти? Де гарантія, що до того часу ти залишишся цілою і неушкодженою? Я їм не вірю. Ще раз тобі кажу. От шкірою відчуваю, що будуть проблеми.