Розділ 8 «Новий власник»

Аліна

Немиготливо спостерігаю, як на білому папері з’являється розмашистий підпис Довжанського. Відчуття такі, ніби чимось гострим шкрябають по серцю.

— Вітаю, — говорить адвокат Романа й тисне йому руку.

На обличчі Довжанського немає емоцій. Ніби він купив не фірму, а пакет молока. Кидаю погляд на Олександра. Зловивши в його очах співчуття, ледве вичавлюю з себе щось схоже на усмішку. Лізка наказувала не плакати і я тримаюся з усіх сил.

— Дякую, — підходжу до Олександра.

— Аліно, — обіймає мене, — це до кращого.

— Знаю, — ховаю очі.

— Тільки я не розумію, чому ти залишаєшся тут працювати, — каже тихо. — Навіщо це тобі?

— Це було умовою Романа, — відповідаю пошепки.

— І тут якісь дурні умови, — реагує здивовано. — Чому не сказати прямо? — кидає погляд у бік Романа, а я лише знизую плечима. Поняття не маю, про що думає цей чоловік. — Передай Саші, що я маю ідею стосовно подарунка для Лізи. Подзвоню їй.

— Ти впевнена, що не хочеш зустрітися з ними сьогодні? — питає серйозно.

— Так, я в нормі.

— Добре, тоді я побіг, — він киває чоловікам й виходить. Гублюся, бо не знаю, що робити далі.

Підіймаю велику картонну коробку з підлоги, щоб зібрати в неї свої речі. На диво, на істерику не тягне, тільки дуже сумно. Ніби все навколо згасло, потьмяніло. Немає планів на завтра. Я більше не повинна хвилюватися, що далі буде з фірмою.

Чоловіки завершують тиху розмову і адвокат йде. Роман підходить до полиць з теками, але нічого не чіпає.

— Я займу кабінет поряд з цим, — говорить тихо, підійшовши до столу.

— Чому? — зависаю з блокнотами у руці.

— Який сенс переносити все це, коли можна просто змінити таблички на кабінетах? — дивиться у вічі. Він завжди так робить, коли ставить питання, ніби хоче зловити на брехні.

— Цей найбільший.

— Не принципово. Я повернуся за кілька годин, тоді й почнемо, — збирається піти. 

— Що робити ці кілька годин? — гублюся.

— Працювати, — розвертається до мене обличчям. — А що ти зазвичай тут робила? — здається, йому весело.

— Я зрозуміла, — дратуюся.

Зітхаю, коли він виходить. От навіщо я йому тут потрібна? Для чого цей цирк? Дурна умова. Абсолютно непотрібна нікому з нас. Ми навіть не скріпили її документально. Я уважно читала договір. Можу хоч зараз встати і піти. Тоді чому ж не роблю цього?

Кілька годин минають напружено і довго. Співробітники розгублені, бо новий власник кудись зник. А ще здивовані, що я досі на робочому місці. І вже не такі милі, якими були весь минулий тиждень. Мабуть, за сьогодні це найбільше розчарування.

— У вас немає роботи? — лунає з-за дверей, привертаючи мою увагу. Юра ніколи так не говорив з підлеглими. У нас все було легко. Якось вільно і позитивно. Встаю, але не встигаю вийти з-за столу, бо двері відчиняються. — Ти мене стоячи зустрічаєш? — хмикає. Одразу видно, що від його ранкового спокою не лишилося й сліду. Знімає пальто. Не знаходить куди повісити, тому лишає на стільці біля стіни.

— Верхній одяг можна лишити в шафі біля рецепції, — кажу тихо. Я взагалі-то люблю порядок. Кортить взяти його пальто й віднести, але в жодному разі не буду цього робити.

— Ходімо знайомитись, — відчиняє двері й чекає мене. Ось і все. Я більше не власниця дітища мого коханого чоловіка. Гірко…

— Ясю, попроси усіх зібратися на кухні, — кажу секретарці. Вона серед нас наймолодша. Хоча… Наймолодший, виходить, тепер новий власник.

— Аліно, Ліда вибігла ненадовго, — лунає в спину.

— Нічого страшного, — затинаюся під поглядом Романа. — Я довіряю своїм співробітникам, — захищаюся ще не вислухавши претензій.

— Яка ти їй Аліна? — говорить невдоволено.

— Головне повага, а не те, як вони мене називають.

— Ну-ну, — заходить за мною до кімнати, яка служить для нас кухнею та водночас  нарадчою.

— Це ви тут вирішуєте важливі справи?

— Офіс невеликий, окремого кабінету немає. Тут зручно, — стаю біля вікна. Він нічого не говорить, лише кидає на мене короткий погляд. Серце так стукотить. Плаче і тривожиться. Для мене це дуже неприємна ситуація.

Ніхто не дивиться у вічі. Працівники заходять, хтось сідає на стільці, дехто вирішує стояти. У мене спітніли долоні. Страшенно захотілося піти. Сховатися.  

— Усі зібралися? — запитує Роман.

— Крім Ліди, — нагадую тихо.

— Отже, мене звати Роман Артемович. Я — новий власник цієї фірми. З кожним із вас я буду говорити окремо стосовно його обов’язків, навичок та зарплатні. Та все поступово, сьогодні мені потрібен бухгалтер.

— Бухгалтера немає, — ледве стримую зітхання. — Вакансія відкрита.

— Аліна Денисівна відсьогодні є моїм замісником. У кого які питання?

— Скорочення будуть? — питає Віра.

— Усі лишаються на своїх місцях, — дозволяє подумки видихнути. — Поки що, — відчуваю на собі його погляд.

— Ми дуже раді, що фірма працюватиме, — озвучує свої думки Яся.

— Це точно, — підтримує Степан, — бо невизначеність вже набридла.

Він навіть не дивиться на мене, коли говорить це. Образливо. Вони ж прекрасно розуміють, чому у нас була така невизначеність.

— Романе, яку…

— Я дозволив до себе так звертатись? — перебиває Ясю. Вона губиться, і я теж, але не маю права щось йому говорити. Хоча й стриматися доволі складно.

— Перепрошую, — вона опускає очі в стіл.

— Всі вільні. Працюємо.

Я виходжу першою. Швидко долаю відстань й зникаю у своєму кабінеті. Хочеться плакати, але я не дозволю Довжанському знову бачити свої сльози. Дістаю пігулки, випиваю одну й встигаю заховати до появи Романа. Відвертаюся до вікна, заспокоюючи розбурхані емоції.

— Що з бухгалтером? — питає у своїй манері.

— Відпусти мене, — прошу тихо, розвернувшись обличчям. — Я більше не можу тут бути.

Він мовчить. Розстібає піджак, знімає його, вішає на спинку стільця й сідає. Бере першу-ліпшу теку зі столу. Відкриває, а потім гучно закриває, піднявши на мене погляд.