Розділ 7 «Відступати нікуди»

Аліна

Нервую. Вкотре перевіряю час, відпиваючи воду. Прийшла раніше, за що картаю себе. Юра ж говорив, що необхідно приходити вчасно. В жодному разі не пізніше, бо це неповага, і не раніше, бо тоді співрозмовник зрозуміє підвищену зацікавленість. А я з’явилася в ресторані на десять хвилин раніше, замовила воду і чекаю, налаштовуючи себе на грубість молодшого Довжанського. Як же мені не хочеться з ним говорити. Всередині усе волає, встати і піти, але це той крок, який необхідно зробити, щоб не втратити все. Маю надію, що бізнес втримається на плаву, хоч і без моєї участі.

Коли він заходить, напружується кожна клітинка мого тіла. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яка безглузда моя ідея з умовою. Де тільки люди беруть стільки впевненості? Вона в усьому: погляді, рухах, міміці. Я старша за нього на три роки, але й близько не маю стільки беззаперечності та наполегливості в очах.

Роман знімає пальто, обводить поглядом зал, зачепившись очима за мою одиноку фігуру за столиком біля стіни. Спеціально сіла подалі, щоб можна було нормально поговорити. Не знаю, чому він не призначив зустріч в офісі, так було б зручніше. Чоловік у темних джинсах та сірому гольфі. Йому личить. Він у гарній фізичній формі, високий, статний. Світле волосся лежить недбало. Це виглядає навіть милим. За виразом обличчя точно не скажеш, що він грубіян і має такий паскудний характер.

— Привіт, — киває, сівши навпроти.

— Добрий вечір, — намагаюся бути максимально спокійною.

— Щось замовила вже? — відкриває принесене офіціантом меню.

— Я не голодна, — знову роблю ковток води.

— А я — так. Мені весь день мозок виносили, а я навіть шию нікому не скрутив, тому повинен поповнити запаси витрачених на нерви калорій, — переглядає меню, поки я спостерігаю за ним. Це перше нормальне речення, яке я почула. Без гніву та претензій у мій бік. Невже він навіть розмовляти спокійно вміє?

— Так скучила? — ловить на гарячому, піднявши погляд. Усміхається, викликаючи рум’янець на моїх щоках. — Я замовлю тобі те ж саме. Стейк.

— Я не хочу. Дякую.

— Тоді салат. Вибирай або я виберу сам.

— А якщо я просто не хочу? — на мене накочує роздратування, але намагаюся його тримати при собі.

— Саме час вечері, — дивиться на годинник. — Ти йшла до ресторану, а тут зазвичай їдять, — тон міняється на роздратований. 

Коли підходить офіціант він замовляє стейк для себе і салат для мене. Впертий. Звик, щоб люди жили за його правилами. Мовчу, хоча страшенно кортить заперечити. У нього дзвонить телефон, але він відхиляє виклик. А потім спрямовує на мене свій серйозний погляд і мовчить.

— Дякую, що попередив про батька, — кажу тихо. Він лише киває.

— Я викликаю такі ж асоціації, що й батько?  

— Ні, — брешу. Насправді серед усіх емоцій переважає страх.

— Чому поїхала з ним, якщо не планувала прийняти його умови?

— Це зараз важливо? — зиркаю на сусідній столик.

— Так.

— Я настільки захопилася думкою про партнерство, що зовсім забула про обережність.

— Тобто не знала, що він збирається з тобою не в карти грати?

— Ні, я не знала, що він ґвалтівник, — кажу прямо.

— І думати теж не вмієш, — б’є грубим тоном. — Чому вирішила продати мені? Помста?

— Він вміє говорити переконливо. Лякати розправою.

— Наскільки мені відомо, бізнес вже понад рік ледве тримається на плаву. Чому не продала раніше? Батько ж давно пропонує. На чай теж вже гукав?

— Ні, це було вперше. Я… — затинаюся, ковтнувши клубок. — Не збиралася продавати. Це все, що лишилося у мене від чоловіка, — опускаю очі, вгамовуючи емоції.

— У тебе є психічний розлад?

— Ні, — кидаю на нього погляд.

— Дивно, я думав, що є. Чекати поки все розпадеться тільки через пам’ять про покійного чоловіка…. Це дивно. Не серйозно. На тобі досі траур. Це вже не здорове рішення.

— Зі своїм одягом я розберуся сама, — поправляю чорну блузку. Помітивши його погляд, застібаю верхній ґудзик.

Нам приносять замовлення, тому замість відповіді ловлю його коротку усмішку. Я помилилася, вона не така як у батька. І це дає надію, що Роман ще не перетворився на монстра.

— Смачного, — береться за їжу. Мені нічого не лишається, як їсти доволі смачний салат. — Чому вибрала мене? Інших кандидатів не було?

— Не знаю, хто ще зможе йому протистояти. І захоче.

— Хм, — робить ковток соку. Деякий час мовчить, завершуючи вечерю. — Що по умовах? Довго складала?

— Ви ж не купуєте фірму для Артема?

— А схоже? — здивовано здіймає брови.

— Я хочу, щоб усі працівники залишилися на своїх місцях.

— Якщо хтось не виконує свої обов’язки…

— Вони професіонали, — перебиваю його. — Я ручаюся за кожного.

— Це не буде твоєю проблемою. Ти продаєш фірму, усіх чекатимуть зміни. — Що ще?

— Більше нічого. Просто хочу, щоб вона працювала.

— Не густо, — дивується. — Отже, — складає перед собою руки, — ціна. Я бачив документи, в принципі вона мене влаштовує, але… — замовкає, дивлячись у вічі. — Ти будеш працювати на фірмі поки мені це буде необхідно.

— Навіщо? — напружуюся.

— Введеш мене у курс справи.

— Ким працювати?

— Скажімо, моєю замісницею. Коли все заспокоїться, зможеш піти.

— У мене є можливість відмовитися?

— Ні, немає, — відповідає різко. — Це поки все, — дістає гаманець. Роблю те саме. Він закочує очі, але нічого не говорить. Забирає рахівницю й оплачує вечерю карткою. — Підвезти? — встає.

— Ні, я на авто.

Ми підходимо, щоб одягнутися. Роман не дає забрати пальто, допомагає його одягнути. На мить гублюся, зловивши сміх у блакитних очах. На вулиці виникає ніякова пауза. Поки він підпалює цигарку, я змагаюся з бажанням просто піти.

— Завтра зранку матиму час, заїду до тебе, подивлюся папери. Оформимо усе швидко, поки я не передумав.