Розділ 6 «Пропозиція»

Аліна

Понеділок. З його настанням все міняється. Розум світліє, настрій стрибає вгору. Я вириваюся зі своїх думок до офісу. Мене постійно смикають, щось запитують, не дають впадати у депресію.

Розплющивши очі, вирішую змінити графік й подрімати до сигналу будильника. Згадується момент, як ми з Юрою проспали і поспіхом збиралися на роботу, чергуючи збори з поцілунками. Це було на ще початку нашої справи. Ми були такими захопленими, такими неймовірно щасливими…

Щемливі спогади перериває дзвінок смартфона. Знову Ліза. Я звикла. Вже понад рік вона дзвонить мені за графіком. Дотягнувшись до гаджета, дивуюся незнайомому номеру на екрані.

— Алло? — відповідаю схвильовано. Такі несподівані дзвінки завжди викликають страх.

— Досі спиш? — лунає чоловічий голос.

— Е-м-м, вже ні. А це хто?

— Як нога? — не реагує на моє питання. Від спонтанної думки, рвучко сідаю. Віднімаю телефон від вуха, з підозрою дивлячись на номер. — Заснула? — нахабний тон лише підтверджує мій здогад.

— Нога нормально, — відповідаю неприязно. Після зустрічі з його татком, до всіх Довжанських немає жодної довіри.

— На фірму збираєшся чи все пустила на самоплив?

— Чому питаєш? — напружуюся. Схоже, минулий спокійний тиждень був лише перезавантаженням.

— Бо немає чим зайнятися, — фиркає. — Вирішив тобі подзвонити, — на задньому фоні чути сигнал авто. — Кирилович до тебе збирався.

— Коли? — хвилювання приховати не вдається. Сподіваюся, він його не помічає.

— Я тобі що, таємний агент? Просто будь готовою. От вівця! — вигукує роздратовано на фоні автомобільних сигналів.

— Знаєш що?! — моя витримка дає збій. — Чому б вашій схибленій сімейці не дати мені спокій? Я сама розберуся зі своєю фірмою і ногою, — відхиляю виклик й злітаю з ліжка. — Дідько, — шиплю від болю в нозі.

Мабуть, знову летів і ледве когось не роздавив. Бісові Довжанські. Мені й без них кепсько, ніяк не можу скласти себе до купи. Роздратована. Аж трусить. Заплющую очі, намагаючись заспокоїтись, але ця методика вже давно не працює. Випиваю пігулку.

За годину заходжу до офісу. Настрій у колективу трішки поліпшився. Немає шепоту за стінами, ніхто не говорить про пошук роботи. Дівчата повернули ранкове заняття пити разом каву. І ніби все нормально, але наші проблеми нікуди не зникли. Я ледве викручуюся, щоб усім виплатити зарплатню. Мені приносить каву Ліда — менеджер по роботі з клієнтами. Крутиться біля мене, але поставити питання не наважується. Я була б рада її заспокоїти остаточно, але поки не маю чим.

Ближче до обіду не витримую й набираю номер Лізи, вона так і не подзвонила зранку.

— Нарешті, — видихає у слухавку.

— Що сталося?

— Продовжую виходити з зони комфорту. Точніше виводити тебе.

— Тому не дзвонила? Перевіряла чи я адекватна?

— Хвилювалася страшенно.

— Лізо, зі мною усе добре. Я на роботі. І навіть поснідала. Не варто так непокоїтися. Просто я звикла до твоїх дзвінків і сама почала хвилюватися.

— У мене зріз зелені, я на ногах ще з ночі. Тепер буду спокійно працювати. Подзвониш ввечері?

— Так, — усміхаюся й відхиляю виклик.

Лізка рятувала мене з жахливого стану. Вона не знає про найгірші моменти мого виходу з депресії, але їх було достатньо, щоб зараз відчувати сором. Проганяю неприємні спогади й беруся перебирати нові стопки паперів. Я дуже довго не могла налаштувати себе на роботу в офісі. Одна лише присутність у цьому кабінеті викликала істерику, тому з’являлася я тут рідко. А потім почалися проблеми з Довжанським і потрібно було їх вирішувати. За справи я сіла набагато пізніше, ніж мала. Все почало валитися ще до закриття закордонної філії, а я, на жаль, не маю потрібного досвіду, щоб правильно налагодити процес.

Після обіду приходить бухгалтерка, яку порадила Ліза, і до вечора вона пояснює мені, що за чим і для чого робити. Коли стукають у двері, я саме завершую свій звіт. Закріпляю результат реальними цифрами. Від погляду на візитера, тіло сковує мороз. Стає важко дихати, серце заходиться схвильованим стукотом. Роман не обманув…

— Добрий вечір, — розтягує слова, дивлячись прямо у вічі.

— Що ви тут забули? — бути ввічливою не збираюся. За гнівом краще заховати страх. У мене аж коліна тремтять, коли він переступає поріг. Клацання дверей зароджує всередині паніку.

— Я прийшов поговорити, — тон беззаперечний. Мене питати не збирався. Він сідає на стілець, поклавши лікоть на стіл.

— У нас немає спільних тем для розмови, — відхиляюся. Бути з ним одному приміщенні гидко.

— Хм, — на його обличчі з’являється вищир. — Ти, мабуть, погано розумієш своє положення, — починає стукотіти пальцями по поверхні столу.  

— Наївна — не значить дурна. Я передумала продавати фірму.

— Передумала, — розтягує вуста у неприємній посмішці. Очі темніють, змушуючи мене напружитися. Здається, що він зараз встане і накинеться на мене з кулаками. — Тобі не вистачить всієї вартості, щоб виплатити борги, — він навіть смикається, але не встає. Псих. Як така неадекватна людина змогла побудувати бізнес?

— Значить наступного разу ми зустрінемося у суді, — стискаю кулаки під столом, боляче впиваючись нігтями у шкіру. Мені його ніколи не перемогти.

— О, як цікаво, — він коротко сміється, викликаючи до себе огиду. — Лякатимеш мене Краєвським? Тобі не пощастило, Аліно Гаврилюк, мені марно опиратися. Я не програю. Ніколи, — цідить з люттю. — У мене такі адвокати, що рознесуть тебе і Краєвського заодно. Бажаєш потягатися? — рвучко встає, обпершись на стіл. А я мовчу. Змагаюся з бажанням покликати когось на допомогу, бо серце вже давно у п’ятах. Я так не лякалася, коли на мене летіло авто його сина. — Гаразд. Готуйся залишитися ні з чим, — розвертається й виходить.

Гучно видихаю. Тіло трусить. Ноги оніміли. Дивлюся на двері, відчуваючи тривогу не тільки за себе, але й за Олександра. Здається мені, що Довжанський тепер буде боротися не за гроші, а за статус переможця. Хворий на усю голову. Що він хоче отримати від мого бізнесу? Який сенс так перейматися? Він колись був прибутковим, а зараз ледве пливе. Чи так зачепила відмова? Гадав, що я згодна на усе? Продатися за бізнес? Врятувати справу коханого чоловіка, переспавши з іншим? Точно схиблений.