Розділ 5 «Роман»

Аліна

— Ох! — зажмурююсь.

Серце падає в п’яти. Намагаюся зрушити з місця, але ноги не слухаються. Буквально перед моїм носом з жахливим звуком загальмував позашляховик. Якби наїхав, то й мокрого місця не лишилось би.

— Вам, бляха, повилазило?! — з авто вискакує чоловік.

— Ти нас ледь не задавив, козел! — обурюється Лізка.

— На світлофор дивитися не пробували? — він підходить ближче і я впізнаю молодшого Довжанського. Тілом мороз біжить від його погляду. Такого ж, як у його батька.

Збирається щось сказати, але зависає, здивовано дивлячись на мене. З авто виходить ще один хлопець, здається, його абсолютно не переймає той факт, що вони тільки що ледь не переїхали людей.

— Лізо, ходімо, — відмираю. Попри біль у нозі, роблю кроки й тягну за собою подругу. Вона посилає прокляття козлу за кермом, але я не слухаю. Вуха заклало після звуків гальм. Перед очима пролітає той жахливий день, коли я дізналася про аварію…

Ще трохи і у мене розпочнуться панічні атаки. Руки трясуться, ноги ватяні, ледве вдається їх переставляти. Ліза має рацію, самостійно я не здатна побороти свою депресію. Якщо не хочу потрапити до божевільні, потрібно щось з цим робити, йти до спеціаліста. А так не хочеться ділитися з кимось особистим. Спеціаліст скаже забути, а я не згодна…

— Сильно болить? — зупиняє мене Ліза. — Хочеш повернемося додому?

— Ні, зайдемо, — з підозрою дивлюся на вивіску клубу. — Наступного разу я навряд чи наважуся вийти зі своєї зони комфорту.

— Я, мабуть, посивіла, поки він гальмував. Довбень сліпий.

— Лізо, це Довжанський.

— А-а-а, той мажор? Тоді зрозуміло, чому він така козлина. Тобі щастить на Довжанських. Мені треба випити, через нього я стала тверезою, як скельце.

— Мені теж, — плетуся за нею всередину.

Після звуку гальм, музика здається не надто гучною. Ліза знаходить для нас невеличкий столик й замовляє два коктейлі. Навіть не питаю, що це, одразу роблю кілька великих ковтків. Нога ниє, тому танцювати навряд чи вийде. Ліза трішки сидить, а потім йде на танцювальний майданчик. Шкодую, що взула ці незручні чоботи. Вирішую зазирнути до вбиральні й перевірити чи не напухла нога. Знаходжу вбиральню, стаю у чергу. Шкодую, що в сумці немає навушників. Всі такі гучні, їхні безглузді розмови давлять на вуха. Диванчик зайнятий, а мені не завадило б присісти. Притулившись до стіни, збираюся розстебнути чобіт.

— Привіт, дружина Гаврилюка, — переді мною виникає Довжанський. Нависає скелею, втручаючись в особистий простір. Ніздрі ловлять різкий аромат чоловічого парфуму. Дорогий, насичений, але не в моєму смаку.

— У мене є ім’я, — відповідаю грубо, облишивши своє заняття.

— Справді? — удає здивування. Погляд блакитних очей чіпко вдивляється в обличчя. — А я думав, немає.

— Аліна, — кажу неохоче. Ця зустріч, як і попередні тиждень тому, не підходить для знайомства.

— Роман, — трішки нахиляється, обпершись рукою об стіну. Він у чорних джинсах і такого ж кольору гольфі. Впираюся очима в його груди. Він надто близько, хочеться відхилитися. — Що з ногою? — ліниво обдивляється мене. — Чи то був план самогубства під колесами мого авто?

— Підвернула, — не бажаю вступати з ним у дискусії.

— Покажи, — несподівано присідає переді мною.

— Не чіпай, — впираюся в стіну.

— Не лякай людей, — шикає, підійнявши на мене очі. Гарні. Чисті такі, ніби він і не грубіян зовсім. — Сідай, — підводить мене до диванчика. Знову присідає й розстібає блискавку на взутті. Мої щоки червоніють. Обурення сягає піка, але я стримуюся. Знімає чобіт, ніжно обхопивши пальцями ногу, торкається кісточки. Мружусь. Схоже, кілька днів буду шкандибати. — Болить? — його очі дивляться зовсім не туди. Притискаю до ніг сукню, зловивши його усмішку. Від неї якось тривожно стає на душі, і дуже незвично. Серце неприємно колотиться. Він мене лякає.

— Нормально. Відпусти, — смикаю ногою.

— Щоб скакати по дорозі, як коза, потрібно взувати щось інше, — говорить вже грубіше, взуваючи мене.

— Котику? — лунає неподалік, завадивши мені відповісти. Точніше нагрубити йому.

До нас підходить стильна брюнетка, спопеляючи мене поглядом.

— Скільки разів я тобі казав не називати мене так? — гарчить Роман, підвівшись.

— Вибач, — губиться вона. — Мені тут нудно, — надуває губи. На вигляд можу дати їй років двадцять, не більше. У чорних джинсах і блакитній короткій кофтинці з довгими рукавами. З яскравим макіяжем та розпущеним хвилястим волоссям.

— Нудно? — обіймає її, поклавши долоні на сідниці. — Тоді поїхали. Мені також тут не подобається, — кидає на мене короткий погляд. — Бувай, дружина… Аліно, — ледь помітно усміхається і йде разом з брюнеткою.

Зітхаю. Свою чергу я пропустила і вчинила абсолютно недопустимо. Навіщо дозволила себе чіпати?

— Аліно? — підлітає Ліза. — Ти чому тут?

— В черзі стою, — вирішую нічого не говорити про зустріч з Романом.

— Так нікого ж нема, — дивується подруга.

— Справді, — знизую плечима. — Нога болить, вирішила посидіти, — ховаюся від її запитань у вбиральні.

Ми ще трішки сидимо. Ліза відходить на кілька танців, а тоді їдемо додому. На годиннику перша ночі, тому тільки-но торкаюся головою подушки одразу поринаю у сон. Він рятує мене від думок, сумнівів, підозр. Болю, що в’ївся під шкіру. І того ніжного дотику пальців Романа, який досі відчувається на моїй нозі… У нього таке гарне ім’я, однак абсолютно не в’яжеться з його нестерпним характером та грубим тоном.

Зранку довго лежу в ліжку, насолоджуючись тишею. За вікном знову дощ. Сіро і сумно. А ще вихідні, які я вже понад рік терпіти не можу. Мені краще цілий день провести у божевільні офісу, тільки б не сидіти вдома. Тут спогади. Їх так багато, що нерви інколи не витримують і я впадаю у чергову депресію. Тоді Лізка летить на допомогу і починає вигадувати для мене розваги. Такі як учора.