Розділ 4 «Вийти з зони комфорту»

Аліна

— Ні, Лізо, — відрізаю роздратовано. — Цього не буде.

— А я не питаю, — лунає її голос з ванної. — Все вирішено. Ти йдеш.

— Ким вирішено? — починаю психувати.

— Мною і Сашею, — з’являється на порозі, обгорнута рушником.

— Я проти.

— Тебе питали? — закочує очі. — Збирайся.

— Я не можу. У мене…

— Траур? Вже рік? Вибирай: психотерапевт чи відпочинок з подругою? Я зараз серйозно.

— Я також серйозно, — кілька секунд дивлюся їй у вічі, але мені ніколи не побороти її впертості.

— Одягни щось… не чорне, — проходить повз мене до кімнати. Фиркаю роздратовано й зникаю у ванній кімнаті.

Взагалі збожеволіли! Чому не займаються своїми життями, а чіпляються до мене? Мені добре у своєму світі, я не хочу ніякого відпочинку невідомо де. Лізка дарма старається, мені це не потрібно. Невже Саша повелася на її розповіді?

Приймаю душ й виходжу.

— Стояти! — виникає на порозі кімнати. — Де макіяж? Сідай, я зроблю.

— Лізо… — закриваю обличчя долонями. Кілька секунд опановую себе. — Добре, я зроблю, — повертаюся до ванної кімнати. Роблю легкий макіяж. Заколюю волосся.

— Що одягнеш? — застаю її у своїй спальні.

— Щось просте, — відкриваю шафу.

— Оу, а це що? — знімає кілька вішаків.

— Старі сукні.

— Саме те, — протягує задоволено.

— Ні, вони надто короткі.

— А, ну якщо ти стара бабка, тоді одягни спортивний костюм. Блисни стилем.

— Лізо… — зітхаю.

— Лізо, відвали, так? Гадаєш, мені в кайф постійно тебе шпиняти? Змушувати до чогось? Це, мабуть, остання спроба витягнути тебе з болота, — говорить серйозно. — Наступним етапом буде справді спеціаліст. Я більше не можу. Усе розумію, але не можу. Думаєш, я така залізна і сувора? Та єдиним бажанням вже кілька тижнів є відпочинок. Спокій. Вкритися ковдрою з головою і солодко заснути, прокинутися зранку з усмішкою. Не думати, як ти тут? Чи жива і ніякої гидоти не напилася. Чи не вистрибнула з вікна. Звісно, — вигукує, впіймавши мій здивований погляд, — ти ж не думаєш про наші з Сашею відчуття. Це нестерпно — дивитися, як ти повільно вмираєш. Не хочеш, нікуди не підемо, — рвучко розвернувшись, виходить зі спальні.

Притуляюся чолом до шафи і кілька хвилин стою з заплющеними очима. А потім змушую себе натягнути на ноги колготки і одягнути колись улюблену сукню. Чорну, але коротку, ніби це нічна сорочка. З довгими рукавами та невеликим вирізом на спині. Колись давно я її дуже любила. Кілька тижнів ходила повз торговий центр, а потім сказала Юрі і він її купив. Ох… Боже, дай мені сил пережити цей вечір.

— Лізо, — зазираю до кімнати. Вона лежить, вкрившись ковдрою. — Я готова. Куди поїдемо? — питаю тихо. Вона розвертається до мене, киває й встає.

Стає соромно, що змушую дівчат нервувати. Скидає з себе халат й ховає спокусливу білизну та панчохи під короткою шкіряною спідницею й кофтинкою. Проходить мовчки до ванної кімнати, потім одягає куртку. Поки не передумала, роблю те саме. Накидаю пальто, збираюся взути зручне взуття, але від погляду Лізи дістаю високі чоботи на підборах. Відчуваю себе клоуном. Такого безглуздого вигляду я давно не мала. Стримуюся з усіх сил, щоб не розвернутися й не зачинитися у своєму світі.

В ліфті Ліза викликає таксі, а я поняття не маю, що знаходиться за цією адресою. Я відстала від життя. Точніше моє життя змінилося. Чекаємо декілька хвилин біля під’їзду. У таксі мовчить, дивлячись тільки вперед. Гнівається на мене. І я її розумію, але не можу інакше. Не вмію бути не справжньою. Авто зупиняється біля ресторану.

— Я думала, ми до клубу їдемо, — промовляю здивовано.

— О восьмій вечора? — кидає на мене погляд.

— А о котрій треба? — нічого не згадується з минулого життя.

— Хоча б о десятій. Посидимо трохи тут, — відкриває двері закладу, пропускаючи мене першою.

Всередині затишно, тепло, спокійно. Людей небагато. Ми сідаємо біля вікна, Ліза замовляє пляшку вина. Дивуюся, але нічого не кажу.

— За приємний відпочинок, — підіймає келих.

— Лізо, не гнівайся на мене.

— Я не гніваюся. Просто боюся, що ти зав’янеш остаточно. Тебе ж ніхто не просить кидатися в обійми іншого чоловіка, але жити далі потрібно.

— Знаю, — кажу тихо. — Я виправлюся. Чесно.

— За це і вип’ємо, — робить ковток. Вона мені не вірить, і навіть не приховує цього.

— Саша не прийде? — теж куштую вино. Прохолодне. З приємними фруктовими нотками, але я знову почала пити антидепресанти, тому краще не налягати.  

— Михайлович працює, але думками вона з нами.

— Добре, що у них все вдалося.

— Вони створені одне для одного. А у моєму житті, схоже, будуть тільки теплиці й нові сорти зелені, — відводить очі.

— Лізо, мені дуже шкода, що так вийшло, — не знаю як ще її підтримати.

— Та я в нормі. Ну, за нас, — оголошує ще один тост.

Сидимо доволі довго. П’янке вино розслабило тіло й затуманило думки. Легше не стало, але щем у грудях притупився. Кидаю погляд на смартфон. Я о такій порі спати лягаю, а доведеться ще пхатися до клубу. Ніби потрапила у паралельний всесвіт і повинна якось вжитися з чужими законами. Не маю права засмучувати подругу, вона заради мене багато чим пожертвувала.

— Я вже п’яна, — кажу, коли знову підливає вина. — Потрібно викликати таксі?

— Ні, тут близько. Пройдемося, — просить принести рахунок.

Виходимо з ресторану у темінь ночі. Повітря свіже і доволі прохолодне. Місто кипить нічним життям. П’ятниця. Колись і я вміла вливатися у такий ритм.

— Доведеться згадувати молодість, — викликає мою усмішку.

— Про те саме думаю, — беру її під руку.

— Я вже забула, як танцювати. Востаннє робила це на весіллі Краєвських. Рік пролетів.

— Може, не підемо? — хапаюся за крихку надію.

— Та ні, ми зробимо це. Вихід із зони комфорту інколи потрібен усім. До того ж нові фарби у житті. Ой!  Зараз загориться червоний, швидко, — тягне мене до переходу.