Розділ 3 «Рятівник»

Аліна

Переодягнувшись у футболку з логотипом компанії, до самого вечора сиджу в офісі у повній прострації. Мене щось питають колеги, я відповідаю, але ніби з боку спостерігаю за усіма. Час зупинився. Я застигла. Усі схвильовані, бо не розуміють чого чекати. А я не маю чим їх заспокоїти. Бізнес висить на волосині. У них була надія, що зміниться власник і всі залишаться на своїх місцях, а тепер, швидше за все, я просто зачиню фірму.

Куди рухатися? Що робити далі? Голова гуде, перед очима літають чорні мухи. Коли офіс затихає, а у кабінеті стає темно, встаю і їду додому. Повільно, ніби за кермом людина у віці. Довго сиджу в авто перед тим як піднятися до квартири. Відчуваю себе вичавленою. Втомленою до неможливого. Хочу спати. Довго. Не думати ні про що. Хочу усміхатися з власного бажання, а не просто тому, бо так треба.

— Ти нормальна? — лунає так гучно, що я смикаюся. Розвернувшись, здивовано дивлюся на розлючену Лізу.

— Що сталося?

— Тобі сказати, що сталося? — підлітає до мене. — Та я ледь не вмерла, поки тебе шукала! Так важко подзвонити?

— Ой, — закриваю рота долонею. — Я хотіла з дому, — відмазка слабенька, але іншої немає.

— А відповісти не пробувала? Я мільйон разів тобі дзвонила.

— Справді? — знімаю сумку з плеча, починаю шукати телефон. — Не можу знайти, — намагаюся згадати, коли востаннє з кимось розмовляла. Це було зранку з Лізою. Хоча… Я ж діставала його біля будинку Довжанського. — Схоже, загубила, — шепочу.

— Я в шоці. Просто не маю слів, — каже суворо.

— Ох, Лізо, — не витримую внутрішньої напруги.

— Вибач, що накричала, — лякається. Обіймає мене. — Я просто дуже хвилювалася.

— Зі мною таке сталося… — промовляю крізь сльози.

— Ти тепер без фірми, — зітхає.

— Ні, — ще сильніше схлипую. — Переночуєш у мене?

— Звісно. Ходімо. Я так рознервувалася, що тепер хочу їсти. І випити.

— Сумніваюся, що у моєму холодильнику знайдеться щось поживне. Хіба баночка горішків з медом.

— Ти коли востаннє їла? — намагається зловити мій погляд.

— Жива ж. На ногах стою, значить інколи їм.

— Тебе скоро вітром зносити буде. Виглядаєш сімнадцятирічною студенткою під час сесії. Худа і втомлена.

— Якби ти тільки знала, як я хочу повернутися у той період.

— Аліно, я скоро примусово повезу тебе до психотерапевта. Так не можна. Розумієш?

— Я стараюся.

— Бачу, — бурчить невдоволено. — Ну, що замовимо? — питає, коли опиняємося у квартирі.

— Якось не хочеться.

— Ти мене тільки що чула? — починає психувати. — Аліно, я усе розумію, але це вже перебір. Ми мовчимо. Знаєш чому? Бо шкода тебе так, що серце розривається. Ти понад рік борсається у цьому болоті, і стає дедалі гірше. Я змушена поговорити з Краєвськими і просити допомоги. Якщо ти маєш надію, що всі дадуть тобі спокій, дуже помиляєшся. Цього не буде.

— Як мені його не вистачає, — хапаюся руками за голову. Хочеться рвати на собі волосся від безсилля.

— У тебе є життя. Твоє життя. Ти повинна рухатися далі. Чуєш? — струшує мене за плечі.

— А я не можу без нього рухатися. Не вмію, — в мене починається істерика. Сльози градом котяться по обличчю. — Він для мене живий, тільки десь далеко. Чекаю його кожного вечора додому. Якщо готую, то тільки його улюблені страви. Засинаю й прокидаюся з думками про Юру. Я вмерла разом з ним, Лізо, — потрапляю у її міцні обійми. — Всередині порожнеча, все вигоріло від горя. Не можу. Не хочу без нього. Яке життя, коли серця немає, там лише шматок, що кровоточить і ледве б’ється?

— Не смій цього говорити. Чуєш? — сильніше стискає.

— Дивлюся на документи і нічого не розумію. Не хочу розуміти. Веду його бізнес, даю розпорядження і не можу зрозуміти чи правильно. Я не здатна жити без нього. Все чуже. Я сама не своя. Мене сьогодні ледве не зґвалтував Довжанський.

— Як це? — відсторонюється, дивиться перелякано.

— А ось так розважаються багаті люди. Бо знає, що йому за це нічого не буде. Бо мені ніхто не повірить. Бо мене немає кому захистити.

— Ану детальніше. Сідай, — проводить мене до вітальні й змушує розповісти усе. Від самого початку й до моменту, коли ми зустрілися з нею біля під’їзду. Сльози закінчуються. Я заспокоююся. Навіть легше якось на душі стає, хоча проблема не зникла.

— В тебе є якась мазь від синців? — питає тихо, коли замовкаю.

— Немає, — зітхаю, оглядаючи свою ногу. Колготки порвані, а я цього навіть не бачила. Що подумали про мене підлеглі? Хоча, яка різниця?

— Йди в душ. Я щось приготую поїсти і відкрию твоє колекційне вино. Мені треба випити, а тоді вже думати, що робити далі. Як прибити того гівнюка. А що його син?

— Такий самий як батько. Хіба що не ґвалтівник. Грубий, нахабний, пихатий. Дивиться на всіх згори. Вважає себе особливим.

— Зрозуміло. Теж гівнюк. Щоб їх скрючило. Козли, — вона виходить з вітальні й починає гриміти посудом на кухні.

Ретельно обшукую сумку, але смартфона немає. Схоже, я справді його загубила біля двору Довжанських. Краще вже купити новий, ніж повертатися туди знову. Приймаю душ. Коли виходжу, з кухні смачно пахне смаженою картоплею. Ліза викрутилася, приготувавши смачну вечерю.

Їмо у тиші. Випиваємо трішки вина й лягаємо спати. Сплю міцно й вперше за довгий період прокидаюся по будильнику. Виснажена. Очі печуть, голова погано думає. Після кави та душу стає трішки легше.

— Ліз, не кажи Сашці про мої вчорашні пригоди, — прошу, коли вона збирається виходити.

— Я розкажу, — відрізає суворо. — Пам’ятаєш її брехню? Кому вона зробила краще? Тільки посіяла сумніви між нами. Все це серйозно, сонце. Консультація Михайловича нам дуже знадобиться. Я досі впевнена, що тобі варто продати фірму, але не козлу Довжанському. Ось йому, — скручує дулю. — Ми ще поборемося. Тепер Ліза виходить на тропу війни, нехай тільки спробує доторкнутися до тебе — розірву.