Розділ 2 «Врятована»

Аліна

— Артеме… — хочу різко підвестися, але він не дає. Його пальці боляче стискають плечі й давлять на ключиці. — Ви мене з кимось сплутали, — намагаюся скинути його руки.

Скрикую, коли він, рвучко підхопивши мене під руками, притискає до фортепіано. Боляче. Я сильно вдарилася ногою. Дар мови зник. Хапаю ротом повітря, перелякано дивлячись у його обличчя. Карі очі чоловіка потемніли, зробилися чорними. Він важко дихає, притиснувши мене своїм тілом.

— Аліно, — хрипить над вухом. — Ми легко вирішимо твою проблему.

— Я не хочу. Відпусти, — докладаю максимум зусиль, але собі на шкоду. Він струшує мене, сильніше здавивши руки.

— Добровільно буде лагідніше, — обдає щоку гарячим диханням. Всередині мене зароджується паніка. Жах сковує тіло. Я розумію, що він набагато вищий та сильніший. Мені не вдається навіть відштовхнути. Боже, ну чому я не думала, коли погоджувалася їхати сюди?

— Арт… — не встигаю договорити, він хапає мене за шию й грубо цілує. В цей момент хочеться знепритомніти, або ще краще — померти на місці. Мої спроби вирватися лише заохочують його до дій. Серед хаотичних думок ловлю здивування, як легко кремезному чоловіку утримувати жертву. — Будь ласка, — злітає з вуст гучне благання, коли він смикає блузку, відриваючи ґудзики. Боляче стискає груди. Вертить мене, ніби ляльку.

Розвернувши до себе спиною, міцно тримає за волосся. Смикає вузьку спідницю, щоб підняти її. Перед очима пролітає все життя. На диво, я не плачу, бо вже знаю, що не житиму після цього. Не доведеться страждати…  

— Розважаєтесь? — лунає гучно у моїй голові. Чи… це насправді?

Артем зависає, прошипівши собі під носа лайку.

— Чому ти вдома? — питає грубо, відпустивши мене.

Миттю відлітаю від нього, прикриваючи блузкою білизну. На порозі молодий чоловік. У розслабленій позі, ліниво дивиться на нас. Цікаво, як давно?

— Документи забув, — знизує плечима. — Завадив? — зловивши мій погляд, хижо усміхається. Тіло тремтить, ноги оніміли. А що як він такий самий маніяк і планує приєднатися? З моїх вуст злітає стогін розпачу.

— Забрав? — гарчить на нього Артем.

— Ще ні, — відповідає спокійно. — Почув, як у вас весело, — кілька секунд серйозно дивиться мені у вічі.

Сприймаю це за команду тікати. Хапаю з підлоги сумку і на тремтячих ногах, мовчки вилітаю з кімнати. За хвилину стою на вулиці, намагаючись розблокувати телефон. Я забула пальто, але навіть не подумаю повертатися. Не помру. А якщо помру, так навіть краще.

Поки мене намагався зґвалтувати Довжанський, небо прорвало рясним дощем. За воротами припаркований позашляховик темно-сірого кольору. Всередині нікого. На вулиці теж немає людей, всі будинки сховалися за високими парканами. Скільки ж тут живе отаких неадекватів? Дзвонити в поліцію немає сенсу, бо мені ніхто не повірить. Хто я проти нього? Згадую номер таксі й тремтячими пальцями вбиваю в телефон.

— Ти забула, — лунає за спиною різкий голос. Перелякано відскакую, розвернувшись обличчям. Рятівник закочує очі, простягаючи моє пальто. Забираю його, кивнувши. Слів немає. Мене почало трусити, у горлі клубок. — Підвезти? — дістає з кишені класичних штанів ключі.

— Н-ні, — ледве вичавлюю з себе, зробивши кілька кроків далі від нього.

— Сутенер забере? — хмикає зневажливо.

— А? — хапаю ротом повітря, але нічого вичавити з себе не можу. Тільки відчуваю, як стрес знаходить вихід, зволоживши очі.

— Не знала, куди їхала? — так само зневажливо. — Прикид слабенький, — здається, що його суворий погляд просвічує мене наскрізь. Одягаю пальто, змерзлими пальцями застібаючи на всі ґудзики. — Сідай, поки я добрий, — за секунду опиняється за кермом.

Стою розгублена і налякана. Їхати з ним не хочу, але не впевнена, що знову не зіштовхнуся з Артемом, поки чекатиму тут таксі. З-за паркану чується якийсь звук, що змушує відчинити дверцята заднього сидіння.

— На перед сідай, — говорить грубо. — Хто зна, хто ти така? Ще ножа у спину встромиш за татуся.

— Що? — застигаю, складаючи до купи інформацію. Зовні вони абсолютно не схожі. Цей молодик зі світлим волоссям та блакитними очима, а Артем… Мене аж пересмикує від згадки про нього. На тілі досі відчуваються його огидні дотики.

— Повір, ми схожі, — кидає на мене погляд, відкинувшись спиною на сидіння. — Ти сідаєш, чи я їду?

Вже нічого не розумію. Відчуваючи себе недобре, забираюся на переднє сидіння. Ледве встигаю зачинити двері, як авто зривається з місця. Заплющую очі. До горла підступає нудота. Це почалося після трагедії з Юрою. Я не набираю більше ніж шістдесят кілометрів на годину.

— Можна повільніше? — не знаю, чи чує він мене.

— Я поспішаю, — відрізає. — У тебе синець, — його дотик до ноги перевертає нутрощі.

— Не чіпай! — втискаюся у двері, натягаючи спідницю на коліна.

— Перелякана? — гаркає на мене.

— Ви, Довжанські, як зараза. Вірус, якого важко позбутися, — зривається з губ. — Подобається руйнувати чужі життя?

— Приємно познайомитися, — хмикає. — Твоє життя мені точно не потрібне, тому стиш оберти.

— Мені теж не потрібне, — бубню собі під носа.

— Тільки давай не тут, не псуй мені авто. І треба ж було мені забути папери? — бурчить тихо.

— Авто татка, — відвертаюся до вікна, змагаючись з нудотою. У салоні тепло, але моє тіло ніби скувало морозом.

— Моє. Нащо погоджувалася на його пропозицію, якщо не готова? Експеримент?

— Він гукав подивитися папери на співробітництво, — відповідаю тихо.

— Секс зараз так називається?

— Він мав купити мою фірму сьогодні, а… — затинаюся.

— Яку ще фірму? — ловлю у голосі здивування. — Ти хто така?

— Дружина Юрія Гаврилюка.

— Реально? — ще більше дивується, ковзнувши по мені поглядом. — Того, що склеїв ласти? То це ти збиралася судитися з батьком? — в голосі з’являється веселість, а мій організм дає збій.