Манлива мрія

Розділ 1 «Останній крок»

Аліна

— Доброго ранку, — промовляю тихо, дивлячись у кохане обличчя. Довго дивлюся на нього, а тоді вимикаю будильник на телефоні й встаю.

Графік незмінний: душ, кава, кілька хвилин тиші. Останнє — обов’язковий пункт для нервової системи. Процес одягання перериває дзвінок смартфона. Хоча, я й не сумнівалася, що вона подзвонить з самого ранку. Хвилюється.

— Я жива, — кажу без привітання.

— Привіт-привіт, — лунає її дзвінкий голос. — Що робиш?

— Одягаюся.

— Готова? Не передумала?

— Якби ж я мала шанс все виправити, — важко зітхаю.

— Ей, здається, минулого разу ми вирішили, що це рішення правильне.

— Воно неминуче, — заплющую очі, змагаючись з розпачем.

— Мені приїхати? — занепокоєння у голосі викликає бажання розплакатися. — Аліно?

— Ні. Ліз… Я побіжу, щоб не спізнитися.

— Обов’язково подзвони мені ввечері. Зрозуміла? І не плач, ти ні в чому не винна.

— Угу, — кусаю вуста. — Бувай, — кладу телефон на тумбочку й сідаю. Довго дивлюся на фотографію в рамці, відчуваючи гарячі доріжки сліз на щоках. — Пробач, — шепочу. — Я не змогла. Не така сильна як ти.

Одягаюся просто: чорна спідниця до коліна, такого ж кольору блузка. Довге темне волосся заколюю ззаду. Макіяж дуже легкий, щоб приховати сліди втоми на обличчі. Хоча, карі очі видають всю тугу на душі. Накидаю пальто, взуваю чобітки на низьких підборах і, кинувши на себе побіжний погляд у дзеркало, виходжу з квартири. На вулиці накрапає дощик, тому швидко ховаюся у салоні авто. Їду на фірму.

Востаннє…

Серце щемить, мозок відмовляється в це вірити. Якби хтось тільки знав, як сильно я себе картаю… В заторі встигаю відповісти на повідомлення від Саші, і з’являюся на робочому місці саме вчасно. Біля мого кабінету вже чатує адвокат Довжанського. Прийшов забрати у мене найдорожче, що лишилося від Юри — його бізнес. Я не втрималася на плаву. Рік тому віддала йому величезний борг і весь цей час намагалася виплисти, але не вийшло. Він перевіряє документи, поки я бездумно дивлюся у вікно. Востаннє проводжаю автівки з цього вікна. І запах шкіряного крісла більше не нагадуватиме мені про любов Юри до офісу. Все зникне, як зник він сам із мого життя.

— Усе добре, — промовляє чоловік.

— Я знаю, — виходить грубо, про що миттю шкодую. Напередодні ці документи детально перевірив Олександр Михайлович. Він єдиний адвокат, якому я схильна довіряти. Інші не виправдали сподівань, коли я намагалася вдатися у сенс того, що на мене навалилося в одну трагічну мить. — Артем Кирилович скоро буде?

— З хвилини на хвилину, — він встає і мовчки виходить.

За кілька хвилин двері відчиняються. Знову мовчить. Дивний чоловік. Якби я до нього не говорила, то й не знала б імені.

— Доброго ранку, — грубий голос за спиною змушує розвернутися. Довжанський. Чіпким поглядом сканує мене наскрізь. Чоловік, від погляду якого одразу стає холодно і незатишно.

— Вітаю, — всередині лопається остання надія. Все-таки вона у мене була.

Він сідає на стілець, кивнувши, щоб теж сідала. Кілька хвилин мовчки дивиться на документи, бере ручку, постукуючи нею по столу. Застигаю, безвідривно дивлячись на його руку.

— Ви не підписали? — підіймає на мене погляд.

— Після вас, — нервую, але намагаюся цього не показувати. Нестерпно боляче робити цей останній крок.

— Знаєте… — задумується. — Я передумав.

— Що? — у мене аж подих перехопило.

— Такий стрімкий розвиток, доволі високі прибутки, впізнаваність. Що як ми вчинимо інакше? Я вкладу суму, яка, скажімо, поставить фірму на ноги.

— Я не розумію, — від хвилювання у голові немає жодної розумної думки.

— Ми станемо партнерами. Звісно, все це закріпиться офіційно в договорі.

— Ви серйозно? — якби не сиділа, точно впала б.

— Аліно, — протягує, дивлячись у вічі. — Я поважаю таку наполегливість. Ти відважно боролася за свою фірму, — переходить на «ти», але це зараз неважливо. Невже дива таки існують і я не втрачу бізнес?

— Що для цього маю зробити я?

— Нічого особливого. Ми розробимо нову стратегію, змінимо працівників, які не тягнуть свої обов’язки, піднімемо бізнес на ще вищий рівень, ніж він коли-небудь був. Звісно, з  відсотками все вирішимо.

— Ну… — досі не вірю, що не сплю. Хоч бери та щипай себе під столом.

— Ми можемо обговорити все за вечерею. Хоча… — дивиться на годинник на руці, — я маю кілька вільних годин, але всі папери вдома. Подивишся?

— Навіть не знаю. Може, справді краще за вечерею?

— Не з’їм, — встає, підганяючи мене з відповіддю.

— Ну добре, — кажу невпевнено.

Насправді мені лячно. За весь час знайомства ми бачилися лише кілька разів. Він старший за мене, виглядає років на сорок п’ять. Впевнений та наполегливий. Акула бізнесу. Боротися з ним було від самого початку невигідно, про що й попереджав мене Олександр. На паперах стояв справжній підпис Юри, у мене не було жодної переваги. Не вірю, що зараз він пропонує співробітництво. Просто якийсь подарунок. Забираю пальто, виходжу за ним з кабінету, намагаючись скласти у голові потрібні питання. Підписувати нічого не буду, поки не подивиться Олександр, але послухати Артема було б цікаво.

— Поїдемо на моєму авто, — заявляє беззаперечно, коли опиняємося на вулиці. — Я потім підвезу, їхатиму у справах.

— Гаразд, — мугикаю на автоматі, прокручуючи у голові питання.

Майже всю дорогу він мовчить, кинувши на мене кілька поглядів. А я, задоволена пропозицією, вже уявляю, як повертаю всі свої речі та сувеніри до кабінету. Як даю розпорядження підлеглим. Як кажу своїм дівчатам, що все вирішилося дуже добре.

Артем зупиняє авто біля високого паркану. Чекає поки відсунуться ворота й в’їжджає на територію свого будинку. Величезного. Колись ми з Юрою мріяли про будинок, поки не дізналися у яку суму обходиться його утримання.

— Прошу, — говорить Довжанський й виходить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше