Глава 2. Старий знайомий

Я вже два тижні як працювала у цьому ресторані адміністратором вихідного дня. Робота мені подобалася і я вже подумала про те, щоб змінити основний вид діяльності. Ну, це я так для бравади, звичайно. Все життя пропрацювати у громадському харчуванні це не та перспектива, до якої я все життя прагнула. Але зараз я отримувала насолоду від того, що я робила. Ресторан був дуже затишним, але для vip персон. Знаходився в центрі, з розкішною терасою на парк.

Мені пощастило і потрапила я сюди за протекцією якогось знайомого Ніниного Кеші. Я була не настільки гордою, щоб відмовитися, і мені конче потрібні були гроші. Я ніколи не працювала в подібних закладах і мені було страшно. Але я швидко втяглася. І настільки швидко стала тут своєю, що почала почуватися тут як удома, серед друзів. У мене виходило й непогано. Я розібралася з паперами, з клієнтурою та постачанням. З іншими службами працювати не доводилося, так що мої нерви були спокійні й при мені.

Ну а найголовніше, що моя зарплата тут виявилася більшою, ніж я отримувала працюючи бухгалтером. І це при тому, що працювала я лише у вихідні. Але для моєї мети мені була просто потрібна економічна освіта.

А ще мене гріло, що незабаром Новий рік і перший раз у моєму дорослому житті я на нього чекала з нетерпінням. Не тому, що я чекала на диво. Я на нього не чекала. А тому, що на новорічні свята я працювала. Я працювала з людьми, які мені подобалися. Мені за свята було обіцяно великий гонорар за роботу. І вперше, я могла повеселитися не замислюючись над наслідком для мого гаманця та душевного здоров'я.

Але одне мені не давало спокою. Я втратила його вчора, коли до нас в офіс з'явилася делегація, що складалася з начальства, врятованого мною чоловіка та його охоронців. Вони чинно зайшли до нас до кабінету. Бос вказав на мене і церемонно промовив.
- А ось і наша героїня.

Я підняла очі та обімліла, в горлі задерло, дихання не вистачало. Переді мною стояв Він. Людина, яка позбавила мене щастя, дитинства та моєї матусі. Це був Він, чоловік, який так і не став моїм батьком. Людина, яку я ненавиділа всією душею і всі ці роки звинувачувала у всіх моїх бідах. Дядя Міша. Він дивився на мене і посміхався. Такий же високий, красивий і, судячи з усього, багатий. Бісенята затанцювали в його карих очах.

- О, люба моя рятівниця, я, схоже, виглядаю краще, ніж у нашу першу зустріч? Я не збирався Вас бентежити, просто хотів подякувати за порятунок моєї пропащої душі й тлінного тіла. Запрошую Вас на вечерю, і там ми всі обговоримо. За Вами заїдуть о 18-00 завтра. Де Ви живете, я знаю.
- Вибачте, але завтра я не можу, -о, здається, голос повернувся.

Я задихалася від нахабства і не могла дивитися на цього благодійника. Мені хотілося плюнути в обличчя його подяки. Мене розпирало від злості. - Я завтра працюю.
- Хм, тоді у неділю. Та я гадаю, що Ви могли б узяти відгул, та й взагалі це вечеря і вона після роботи, ми її можемо перенести на годину чи півтори. — І посміхнувся ще ширше.

Ну як же його величність чарівність. Фіг тобі.
- Я працюю, завтра, післязавтра і завжди. - Вийшло дуже грубо.

Брови мого кошмару поповзли вгору. Мій бос закашлявся. У кабінеті настала гробова тиша.

- Ви мене вибачте, -я зрозуміла, що перегнула палку і зараз мені доведеться пояснювати свої слова або треба викрутитися. - Але я не хотіла б афішувати те, що сталося. І я приймаю Вашу подяку, більше мені не потрібно.
- Скромна? Добре. Я думаю, ми повернемося до цього питання пізніше. -І покинув кабінет.

Слідом за ним охорона.
Бос повернувся, оглянув мене з голови до ніг і промовив: "Ти дурна? ", - та пішов.

У кабінеті стояла повна тиша.

- Що це було? - Почула я головбуха.
- Це було щось, - вставила Нінка, потім швидко схопила мене за руку і потягла в коридор, - треба нашу рятівницю привести до тями, а то на ній від хвилювання обличчя немає. Ось це подія дня! Круто!

Вже в коридорі, переступаючи з ноги на ногу від нетерпіння, влаштувала мені допит.

- Вірунька, що це було? Розповідай давай, а то помру від цікавості, - і почала мене трусити через те, що я не звертала увагу на запитання і лише ковтала повітря. -Гей, подруго, ти як? Випий водички.

Почала швидко набирати воду та тикати мені склянку. Я одним махом випила.

- Ніно, це він... це він... Господи це мій кошмар. Я .. я ... краще б я не підходила ... я стільки разів хотіла побачити його муки ... я врятувала його .... навіщо? - Хлясь, і дзвінкий ляпас обпік мою щоку, але істерика припинилася.
- Так пішли звідси, а то на нас уже обертаються. - Нінка як завжди права.

-Вип'ємо каву. З коньячком, - додала глянувши на мене.

Ресторан працює до 23 години. Але сьогодні о сьомій до мене підійшов управитель і сказав, що я на сьогодні вільна і на мене чекають у залі.

- Я звільнена? -Від несподіванки.
- Ні. Що ти. У тебе вихідний, - трохи забарився, а потім вийшов.

Я почала підозрювати, у чому причина. Так і є, за столиком сидів мій старий знайомий і посміхався.

- Як це розуміти? - Я починала злитися.

Він мені що тепер жити спокійно не дасть?

- Це доля Віра. Бачиш, як усе вдало склалося, ти навіть у моєму ресторані працюєш? -Таки жити не дасть, треба звільнятися. А як усе було гаразд.
- Дивлячись для кого... - пробурмотіла.
- Що? - Не почув, - сідай. Повечеряй зі мною.

Я сіла, вибору не було. А в голові крутилося, як від нього позбутися.

- Так на чому ми зупинилися? -Уважно мене розглядає.

Я не переживала, що він мене впізнає. Минуло чотирнадцять років. Я вже не та незграбна дівчинка з двома кісками й величезними наївними очима. Та і прізвище в мене не рідкісне.

- Ми зупинилися на тому, що це Ваш ресторан та Ви маєте право тут розпоряджатися. - Обличчя мого співрозмовника почало змінюватися.
- До чого це ти сказала? - З'явилася агресія в очах.
– До того, що мені не подобається, що Ви мене не чуєте.
- Я тобі не подобаюсь, - констатував він і відкинувся на спинку стільця, -хотілося б знати чому.