Глава 1. День Народження

Сьогодні мій День Народження. Розплющувати очі не хочеться. Вставати тим паче. Сьогодні мені двадцять два. Жах. Пам'ятаю, що коли мені було п'ятнадцять, то мені дуже хотілося, щоб було вісімнадцять або навіть двадцять. І ось мені двадцять два.

Позаду школа, училище. Тепер у мене є робота, яка не подобаються, і орендована квартира у чорта на болоті. З обгаженим під'їздом та неробочою сантехнікою. Просто краса. Квартира, до того ж ще й тягне з мене більшу частину моєї зарплатні. Іноді, особливо вечорами, хочеться вити. Можна навіть не на місяць, а на лампочку в кухні, яка не горить, тому що там давно час міняти дроти. Щось зовсім моя уява не малює райдужних перспектив. І що скажіть робити дівчині у двадцять два роки, далеко не дурною, симпатичною, але абсолютно нещасною у її День Народження? Правильно, вставати та збиратися на роботу.

Сніг іде з учорашнього вечора, вулиці замело, але їх так ніхто й не почистив. Ну, все як завжди, втім. Транспорт не ходить, проштовхнутися хоч у щось просто неможливо. Я вже не те, що запізнююся, а таке враження, що можна повернутися додому. Все одно марно кудись їхати. Але працюю я нещодавно і, звичайно ж, назвати себе цінним співробітником я не можу.

Це моя перша робота. Я трохи підробляла поки вчилася, але це так, не робота, а просто щоб було за що купити шматок хліба. Боже, як я втомилася від цієї метушні та війни за харчі. Чомусь я ніколи не вірила у світле майбутнє. Так, я песимістка. З того часу, як не стало моєї матусі, вже нічого хорошого мені не несе це світле майбутнє. Коли я потрапила до дитячого будинку, я чекала. Щогодини чекала, що мама прийде. Я терпіла знущання вихователів і глузування ровесників, але чекала. А потім перестала. І тієї ж миті я перестала вірити в те, що щось зміниться на краще.

Я ніколи не літала у хмарах. І коли дівчатка читали казки про принців, а потім бігали на побачення, я сиділа над книжками. Бо розуміла, що мені нема звідки чекати принца та допомоги. Мені доведеться самій пробиватися у житті. Я ніколи не була зухвалою і йти по головах не вмію, та й не хочу. Тому в мене було лише бажання вивчитися. У сироти вибір невеликий. Я закінчила бухгалтерську справу при училищі та тепер треба набратися практики й, як я планувала, вступити на заочку в університет на економічний.

Підтримки чекати нема звідки, тому треба напружуватися і ніяк не можна спізнюватися. І не дивлячись на снігопад і мій мізерний стан фінансів я нахабно ломлюся в таксі, що під'їхало. Віддаю таксисту практично весь вміст гаманця і на роботу запізнююся лише на сім хвилин.

Офіс зустрів мене знайомим галасом, тут панував передноворічний настрій. Терпіти не можу Новий рік, ненавиджу. Найбезглуздіше свято в році. А ні, є ж ще День Народження. І якщо Ваш День Народження випадає на передноворічні свята, то вважайте, що у Вас весь грудень це найкошмарніший місяць у році. І цей убогий стенд, який висить у холі “Наші іменинники” та моя шикарна фотографія. Адже справді шикарна. Я знаю, що я гарненька, але фото взагалі класне. Воно із паспорта.

Найприкріше і найстрашніше у всьому цьому зовсім не моє фото з паспорта, а те, що мені потрібно було сьогодні виставитися, але... Так, це але. Незручно якось вийшло, я сподівалася, що ніхто не знає. І як я одразу не подумала про цю дошку «пошани» з іменинниками та ювілярами? Мені завжди важко давалася морда цеглою, але діватися нема куди. Відчинивши двері до кабінету, я одразу побачила щасливі обличчя співробітниць.

- О, Вірочко, з Днем Народження!
- З Днем Народження, Вірунчик.
- Дякую всім красно, але давайте не будемо звертати увагу на мене. Я цього не люблю і День Народження не святкую. -І тихо видихнула.

Сказала так сказала.

- Дивна вона якась, - почула шепіт наших базік.

Ну і добре. Головне, що Ніна мені посміхається та не ображається. Вона єдина, хто завжди до мене доброзичливий. І одразу так сталося, що ми потоваришували. Та й чого кривити душею, вона єдина моя подруга. Дитдомівських у мене не вийшло. А ось Нінка вчилася зі мною на курс старше, жили ми в одній кімнаті. Вона й допомогла влаштуватись мені в цю компанію.

- Дивлюся я на тебе і розумію, що в тебе сьогодні чорний день календаря.
– Чорний. Ніно, дуже чорний.
- Пішли по чайку, поки начальства немає?
- Ну пішли.

На кухні панувала напівтемрява, але вже так гірко пахла кава.

- Розповідай. Що трапилося в цей «Неособливий» день? Ніна завжди знала як мене розговорити. І моя сповідь полилася на неї зі швидкістю лавини.
- І взагалі, Ніно, мені потрібні гроші. Може, піти підробляти, а то зводжу кінці з кінцями. Не в ніч же йти. Мене тоді й звідси поженуть.
- Може, тобі позичити?
- Позичити можна, тільки як я віддаватиму? Мені ще за квартиру підвищила хазяйка. Гаразд, то потім подумаю, ввечері.
- Вір, які у тебе плани на вечір?
- Жодних. Дістатись додому і завалитися спати. Ніно, і знаючи тебе, хочу одразу сказати, й не думай.
– Що?
- Нічого, Ніно, нічого.
- Віра?
– Ні.
- Що ні?
- Все.
- Ну, Вірунь.
- Ні.
- Не будь занудою.
- Ні.
– А якщо я тобі за це пообіцяю не робити сюрпризів?
- Відьма ти, Нінко?
- О, так, це я, -а очі хитрющі.

Нінка увесь час намагалася мене витягнути в люди та познайомити з черговим, як вона вважала, моїм ідеальним чоловіком. Наївна. І головне знає, що таких немає, але наполегливо продовжує мене вмовляти. Сама Нінка дуже влюблива. У свої двадцять із копійками вона вже була заміжня, але її шлюб тривав лише місяць і вона пурхнула за черговою мрією. Я її не розуміла. Але підтримувала і вважала, що краще самій покинути, ніж чекати, коли кинуть тебе.

- Розповідай, давай, що ти придумала.
- Ой, та що я там придумала! Після роботи сходимо вина вип'ємо, та побалакаємо. Все-таки ти подорослішала сьогодні ще на рік.
– Самі?
- Ну буде мій Кешка та його друг.
- Я не піду, Ніно. Ти знаєш моє ставлення до твого сватання. І я зіпсую вам вечір, як завжди. Твій Кеша ще не лає мене благим матом, ні?
- Ох, мій Кеша, він такий дбайливий, навіть за тебе ось переживає.
- Та ну звісно! Він просто мріє, коли ти мене спихнеш і будеш повністю належати йому. Та він тебе погано знає. Ха! І ні, Ніно, я не піду.