Розділ III Виставка старожитностей, або ж музей Голобородьок

Вересень цього року був напрочуд врожайним - на городі добре вродили гарбузи, кавуни, картопля, кукурудза, цибуля, огірки, помідори, а в саду назріли яблука, груші, виноград тощо. Не стало і виключенням село Цвіркуни. В родині Голобородьок день і ніч був збір урожаю.

В один з таких днів, Іван Голбородько лежав в гамаку в саду, відпочиваючи від роботи на городі, та побачив дивний сон. 

Йому наснилась виставка старожитностей, що лежали непотрібним забутим гамузом у нього в сараї. Але уві сні все було інакше - ці самі старожитності були момиті, почищені від пилу та бруду і гордо лежали на поличках, столиках чи висіли в приміщенні, на дверях якого була претензійна вивіска "Музей Голобородьок", а нижче була менша вивіска "Виставка старожитностей". Приміщенням жля музею слугував той самий сарай, що уві сні був прямо, як казковий палац- аесь білий, красивий, помпезний.Відвідувачі, односельчани та жителі сусідніх сіл, ходили від експозиції до експозиції  зі щасливими обличчями та щось обговорювали.

Сон так вразив чоловіка, що його креативна сільська натура захотіла втілити його наяву. 

Прокинувшись, Іван загорлав до дружини:

- Настю, є ідея!

- Знову?- стомлено з ноткою скепсису запитала його дружина, витираючи руки об рушник, бо якраз мила посуд.

- Так, люба ти моя горличко, знову! В нас буде музей! Музей старожитностей!- уточнив Іван.

- Та ти шо, з дуба впав? Які старожитності? Де ми їх візьмемо? Ми ж не чорні археологи.

- В нашому сараї,- промовив Іван Голобородько, багатозначно піднявши палець.

- Тю на тебе! 

- Як не хочеш, то я сусіда покличу. Він з радістю допоможе.

Настя і сусід Петро завжди змагались між собою за місце головного помічника під час втілення чергової шаленої ідеї Вані, такі собі неофіційні перегони. Поки що вела Настя, Петро відставав на декілька пунктів. Тож вона не могла дозволити втратити цю лідерську позицію, тому промовила:

- Звісно допоможе! Петро за чарчину і замок побудує, а не лише обладнає музей.

- Не ображай мого друга, кицю. То що допоможеш мені?

- Та куди ж я дінусь? Звісно допоможу. Хоча, варто визнати, ідея хороша. 

- Тоді ходімо до сараю,- промовив Іван, і вони вийшли з хати.

Сарай виглядав багатообіцяюче в якості місця проведення виставки, адже був досить новий, вибілений, зверху вкритий шифером. Мав декілька відділень, в двох відділеннях тримали худобу, а в третьому лежав різний реманент. Ось до цього відділення саме і підійшли Голобородьки. Відчинивши двері, що скрипнули, Іван з Настею зайшли до середини та ввімкнули світло.

- Двері потрібно змазати,- зауважив Іван.

- Розумна ідея,- погодилась Анастасія.

Експонатів для виставки тут було вдосталь- стара прялка, глиняний розмальований посуд, стара важка залізна праска, пральник, старі картини, що припадали пилом кутку, ткацький станок, на якому колись робили тканину. Словом, бери, мий та став на полички, нехай відвідувачі милуються.

Настя закотила руки та взялась все відчищати, прибирати, Іван їй допомогав...порадами. 

Врешті-решт вона не витримала і гаркнула на нього:

- Ти або допомагай, або йди звідси, щоб очі мої тебе не бачили!

Довелось і голові родини Голобородьок, зітхнувши, взятися до справи. На допомогу вони покликали сина з невісткою, які саме гостювали у них та сусіда Петра (куди ж без нього!).

Через декілька днів все було готово. Задоволені та стомлені, вони сиділи під яблунею у затінку та їли смачні яблука білий налив.

- Ну, що ж вітаю нас, любі мої! Ми підготували приміщення та експонати до виставки,-  почав поважно говорити Іван Голобородько, випнувши груди, немов був за трибуною.

- Тепер треба розлекламувати наш захід, тату,- підказав син Данило.

- Саме так,- поважно вів далі Іван.

- Та ну тебе, Ваню, що це ти як депутат за трибуною,- заміялась Анастасія до чоловіка.- Такий весь з себе. 

- Так, стань простіше, Іване, - і собі підколов друга сусід Петро.

- Та ну вас,- ображено махнув рукою Іван.

- Я можу роздрукувати прикольну вивіску та оголошення. Останні можна розклеїти по селу,- розрядила ситуацію невістка Світлана.

- Я допоможу, мамо,- вигукнула семирічна Іринка.- Ну, будь ласочка!

- Добре, - погодилась Світлана.- Помічниця ти моя.

- А я відповідаю за частування гостей,- промовила Анастасія.

- От і добре, - промовив задоволено Іван. - А я беру на себе нелегку функцію- зустрічати гостей.

- Тобі аби нічого не робити, Іване,- промовила Настя.- Але нехай.

- Я допоможу Івану в цій нелегкій справі,- підхопив Петро.

- Вам аби нічого не робити,- промовила з докором Настя.- Але нехай.

- Ось і добре, вмі при справі,- задоволено промовив Іван.- Післязавтра й проведемо, якраз субота буде.

Всі погодились, а потім розмова плавно перетекла в інше русло. Іринка гасала по двору на самокаті, всі були задоволені та щасливі.

Настала субота. Голобородьки повдягали вишиванки, на голови Анастасія та Світлана одягли гарні червоні вінки, Іринці теж насепили на голову гарний віночок з квітів. Всі були готові до зустрічі відвідувачів. В глибині душі кожен переживав чи прийде хоч один поціновувач старожитностей. Та коли в двір почали стікатись люди, то в них відлягло від серця.

Як і домовлялись, Іван з Петром зустрічали гостей біля воріт, наливаючи по чарчині медовухи чи домашнього вина, потім гостей на себе брав Данило, що сьогодні був екскурсоводом. Анастасія ж і Світлана частували гостей різними наїдками. Мала Іринка бігала то тут, то там, щось весело щебечучи.

Загалом, все пройшло чудово, відвідувачів виставки було багато. Але яке ж українське село без пісні. Під вечір всі бажаючі розмістились у садку за накритими столами під яблунею та завели різних народних пісень. Співали довго, пили ще довше, не забуваючи закусувати. Розійшлися аж за північ.

Прокинувшись вранці наступного дня, Іван в першу чергу побіг шукати на кухню розсіл. Там він побачив вже сусіда Петра та сина Данила, що сиділи за столом попиваючи заповітну рідину. Голова родини Голобородьок швидко приєднався до них (поки все не випили!), а потім раптом промовив: