Манекен

                                                                             Манекен.

- Ти дивись, як нам не повезло, - показав Максим на вікно, по якому стікали струмені осіннього дощу. – А я не взяв зонта.

- Дощ? Та це не біда. – Андрій засміявся. – Львів – це український Лондон. По погоді. Дощ тут – нормальне явище. Він не на довго. От побачиш.

Швидкий поїзд «Київ – Трускавець» під’їжджав до львівського вокзалу. Вже через декілька хвилин з вагонів повалив натовп людей і перон заповнився галасом і сміхом. І дійсно, дощ зупинився. Із-за хмар виглянуло сонце і Максиму від скупого, осіннього проміння стало відразу веселіше. В Львові він був вперше і за три дня, які йому вдалось виділити для поїздки, хотілось все побачити. А тут на тобі – дощ. Андрій виявився правий. Покрапало і перестало.

- Ну що, візьмемо таксі. – Максу не терпілось залишити речі на квартирі, яку орендував його товариш.

- Нема потреби. Тут зовсім поряд. – Андрій накинув рюкзака на плечі і попрямував до виходу з вокзалу. – Пройдемось. Подихаєш львівським повітрям. Воно не таке як в Києві.

- Чому не таке?

- Львівське повітря особливе. Відчуєш.

Макс по дорозі оглядався навкруги. Все було якесь незвичне. Дзвін і гуркіт старенького трамвая. Старовинна архітектура, яка тут збереглася в вигляді столітньої давності. Люди нікуди не поспішають. Повсюди спокій. Не те що в рідному Києві. Там справжній хаос. Неначе в мурашнику. Макс з задоволенням вдихнув повітря. Дійсно, не таке, як в рідному місті. Щось в ньому відчувалось незвичне. Та Макс не міг собі пояснити, що саме. Просто не таке , як вдома.

- Глянь на ліво. Знаменита львівська опера. Псевдо ренесанс.

- Вражаюче. – Макс на хвилину зупинився, щоб оглянути знамениту будівлю.

- Пішли. – Андрій нетерпляче потягнув товариша за руку. – Часу буде вдосталь. Ще все побачиш. Квартира поряд. Залишимо речі і гайда.

Вони завернули під арку і потрапили на вузеньку вуличку, на якій притаїлись літній ресторанчик і декілька магазинчиків. Максима вражало затишшя, яке царило тут. На зустріч їм траплялись поодинокі перехожі, які здавалось просто прогулювались. Макс теж сповільнив хід. Він насолоджувався спокоєм старовинного міста і не помітив, як відстав від товариша. Той вже був далеко попереду.

- Макс, давай швидше. – Андрій здалека махав рукою.

- Вже іду. – Хлопець наближався до товариша, та враз зупинився. – Слухай Андрій, зроби мені фотографію з оцим манекеном.

Макс стояв біля жіночого манекена, одягнутого в весільну сукню.

- Дивись, ще й прив’язали її металевим ланцюгом до цього «Запорожця», мабуть щоб не втекла. – Хлопець весело засміявся. Він жартома обняв манекен за талію і приготовився до знімку.

- Ти що не міг знайти щось краще для фотографії. – Андрій дістав фотоапарат і приготовився знімати.

- Та ну, прикольно. Висталю в інтернеті і підпишу: «Я і моя наречена зі Львова». Та ще й на фоні раритетного червоного «Запорожця».

- Придурок ти Макс. – Та Андрію теж стало весело. – Давай позуй. Тільки зроби вигляд закоханого. О, так.

Макс декілька раз змінював позу. То він обнімав манекен за талію. То ставши позаду, тримався за груди. То робив вигляд, що цілує.

- Ну все, хватить. Пішли вже. – Андрій, сміючись, пішов вже геть і на ходу докинув. – Маніяк манекенів.

- Іду. Бувай красуне. – Максим жартома послав повітряний поцілуй і поспішив за товаришем. Нізвідки подув легкий вітерець і непомітними хвильками пробіг по весільному платті манекена.

Через сотню метрів вони повернули на вулицю Наливайка і, оглядаючи будинки, відшукали свій номер. Піднялись на другий поверх і опинились на балкончику, який оббігав будинок з середини по периметру.

- Ти знаєш, я би з задоволенням поміняв Київ на це місто. Я ще нічого не бачив, а вже відчув до нього якусь тягу. – Максим стояв на балкончику і дивився вниз, на затишний маленький дворик.

- Та які проблеми, - сказав Андрій, відкриваючи двері до квартири. Він розсміявся. – Наречену вже маєш. Залишайся.

Закинувши речі в кімнату, хлопці повернулись на двір. Вони пішли знову по вулиці Михальчука, де був салон «Весільні плаття». Пройшли мимо червоного запорожця і вже почали віддалятись, як Макс раптово зупинився. В нього виникло гостре відчуття, що хтось йому дивиться в спину. Він оглянувся. Вулиця була порожня. Лиш манекен в весільному платті виднівся неподалік.

- Що сталось? Забув поговорити зі своєю подружкою? – зареготав Андрій.

- Дивно…

- Що дивно?

- Та ні нічого. Здалось мабуть. – Макс махнув рукою. – Пішли. Показуй мені місто Лева.

Андрій бував в Львові вже не раз. Тому, зробивши знімки біля оперного театру, він повів товариша по відомим йому маршрутам. Вони відвідали майстерню шоколаду і аптеку музей, побували на ратуші і дивились на Львів з Високого замку.

Час пролетів швидко. Вечоріло. Площа Ринок заповнювалась туристами і львів’янами. Люди відпочивали. Ніхто нікуди не спішив. З кав’ярень доносився запах ароматної кави. Грали вуличні музиканти. В Максима склалось відчуття, що це якесь дивовижне свято, яке не має ні початку ні кінця.