8.1

У вухах зашуміло. Перед очима поплили різнокольорові цятки. В шлунку закрутило. Андрійко мав би звикнути до неприємних відчуттів під час переходу між світами. Проте, здається, цього разу він страждав не тільки від переміщення, а й від хвилювання.

Хлопчик розплющив очі. От вони, сидять за святковим столом. Пан Сон щойно виголосив тост. Всі щасливі піднімають келихи. Щось хрускає. Люди затихають, не в змозі ідентифікувати звук. Ноктіс виймає листа з кишені. Папір чорніє, з’являється зла мармиза Морока. Він проголошує свою гнівну промову.

Андрійко розумів, що знав кожну подію, яка відбудеться далі. Проте його людське тіло ніби гальмувало, не встигало за розумом.

«Ось, ось ця мить. Давай!»: ледь не вигукнув до Зефірчика.

Поросятко вхопило ратичками миску, проте вона впала на підлогу, зчинивши дзенькіт на всю залу. Присутні здригнулися. Чорна іскра прошила Ноктіс серце.

Не вдалося…

Хлопчик глянув на Софію. Вона знову мала винуватий вигляд. Що ж, зараз треба зібрати всі сили, щоб наступного разу відштовхнути Ноктіс від темного послання Морока.  

У вухах ще раз пронісся знайомий шум. Мандрівник знову сидів за столом з бокалом булькошторму. По-новому прокручувався знайомий сценарій. Хлопчик глипнув на Софію. Сиділа зосереджена, навіть напружена. «Певне, докоряє собі за невдачу»: подумав Андрійко.

Він поставив келих, піднявся зі стільця, але його рухи здавалися повільними, як у равлика. Ще раз клацнув конверт. Ноктіс знову витягнула листа. Проте цього разу Зефірчик підкинув миску вище. Темна іскра вдарилася до срібної поверхні, відбилася і влучила просто у Морока!

«Екран» вибухнув. Десь на тому боці почувся зойк. Всі в офісі Хранителів порозкривали роти. 

— Що це щойно таке було?

— Пане Сон, ви бачили?

— Він що, темний каганець на дитину скерував?

— От же негідник!

— А його самого не зачепило часом?

Звідусюди лунали запитання. Ноктіс сиділа ошелешена. Вона була за мить від погибелі. Лише випадковий збіг обставин уберіг її від смерті.

Проте коли дівчинка побачила, як Андрійко прошепотів до Софії «вдалося», і вона відповіла «вдалося», зрозуміла, що навряд чи це був збіг. Що ж, може колись вона дізнається, на що пішли друзі задля її порятунку. Але зараз хотілося лише обійняти їх і продовжити святкування.

***

Андрійко майже не відчував зимового холоду, хоч перехожі ховали носи у шарфи та сильніше напинали капюшони. Хлопчик сидів на лавці і від нетерплячки стукав ногою по землі. Раз по раз надягав окуляри з жовтими скельцями. Поки що нікого. І де це дівчата ходять?!

Кілька тижнів він чекав цього дня. Хвилювався навіть більше, ніж перед Днем народження. Не можна марнувати ні хвилини часу. Поглянув на годинник. Ніби встигають…

З-за рогу вигулькнули дві дівчачі постаті, а з ними вгодований шарпей. Софія збільшила Зефірчику добову норму солодощів — ніяк не могла віддячити поросяті за невидимий геройський вчинок. Хоч Пан Рох трохи букротів на нову дієту, проте, здається, змирився з нею. Ноктіс майже звикла до холоду і навіть полюбила гуляти під час перших приморозків.

Хлопчик знову натягнув окуляри. Дивився на перехожих.

— Привіт. Ми вчасно? — збоку посміхалася Софія: рожевощока, припудрена інієм.

— Він вже тут? — Ноктіс також хвилювалася, хоч і не подавала виду.

— Зараз... — хлопчик дивився на жінку, яка втупилася в екран мобільного. — Ось! Є.

Діти поволі підступали до пані, над якою схилився злодійкуватий тип у коричневому костюмі та крислатому капелюсі. Він тільки примостився, щоб відмотати нитку часу, як помітив, що на нього насуваються якісь малі.

— Гр-р-р-р, — тихенько прогарчав Драпацький собі під ніс і відійшов від жінки.

Думав, що діти до неї діло мають, а тоді помітив, що всі троє сунуть просто на нього. Ото маєш номер!

— Вітаємо. Чекайте! — гукнув Драпацького Андрійко, коли той вже хотів накивати п’ятами.

— Чого вам? — почав відсварюватися чоловік, а тоді затих. Його накрила лавина дивних емоцій. Ніби він вже зустрічав тих двох. — Ми що, бачилися вже? Таке відчуття, як… як…

— Деважу? — хитренько примружила око Софія.

— Воно саме! Деважу! — зрадів Драпацький, бо нарешті його ніхто не виправляв. — Звідки я вас, малі, знаю?

— Нізвідки, — відповів Андрійко. — Але це вам.

Хлопчик вийняв з наплічника чорну коробку з цупкого картону і простягнув чоловікові.

— Що це? — підозріло дивився міжвимірний хапужка.

— Подяка за пригоди, які могли з нами статися. Ну ж бо, відкривайте, не бійтеся! — підбадьорювала його Софія.

Драпацький розгорнув коробку. На дні стояв горщик, з якого проростав тоненький пагін, вкритий листками і кількома плодами екзотичної рослини.

— Кавоманго! Так це ж кавоманго! — заволав чоловік і почав дивно підстрибувати від щастя.

— Воно саме, — засміявся Андрійко.