7.1

Вся компанія принишкла. Перед ним стояв сам Хранитель часу. Не щодня доводиться перетинатися з такими поважними людьми. Навіть уявити важко, якою владою володіє Пан Темпус.

Діти хором відповіли на привітання. Чоловік кілька секунд мовчав. Дивився на них спокійним поглядом. Його велич і внутрішня сила навіювали дивне благоговіння.

— І мандрівник з вами, — привітно усміхнувся Темпус. — Радий, що час дозволив нам зустрітися так швидко.

Андрійко не знав, що відповісти. Фактично, він був тут злодієм. Тишком-нишком добирався до жорен за спинами Хранителів. Ще й з Драпацьким знюхався! Та їхнього провідника певно у всіх вимірах знають. І не з найкращого боку.

— Пане Темпусе, тут справа така… Ем… нам, мені треба, повернути декого. Я знаю, що… ну, казали так, що не можна… Але ж тут ситуація інакша. Вона земних дітей врятувала. А тепер отак… її розчинило, розумієте, — Андрійко й сам не міг повірити, що з його рота вилітають отакі нісенітниці.

«Та тобі не п’ять років, що белькочеш! Зберися нарешті і поясни по-людськи»: сварився про себе хлопчик, проте на наступна його фраза кращою не стала.

— Розумієте, треба мені запустити жорна, ну перекрутити, щоб назад вони відмоталися.

Мандрівник зрозумів, що в цьому випадку йому краще промовчати, поки не зганьбився остаточно. Хранитель ледь-ледь посміхнувся. Майже непомітно. Така собі чоловіча версія Мони Лізи. Навіть страх від його спокою почав розбирати.  

— Жорна часу не можна запускати у зворотний бік, — Темпус сказав те, що й так всі знали, але промовив це таким голосом, який не передбачав непокори.

— Благаю вас! — Андрійко вдався до свого останнього аргументу.

— Не я написав закони часопростору. Я лише слідкую, щоб їх виконували, — незворушним голосом відповів Темпус.

— Але тут виняткова справа, — все ще канючив мандрівник.

— Кожна справа виняткова, — Хранитель виразно дивився на хлопчика. — Кожен біль найсильніший. Кожна любов унікальна…

Діти не могли повністю осягнути сказане, проте слухали дуже уважно. Темпус ніби говорив більше до себе. І, здавалося, йому вже набридло повторювати ці слова.

— Якщо запустити жорна назад, все пережите доведеться пережити знову. Ще раз пройти тим самим шляхом.

— Але… але… тобто час відмотається назад.

— Ніхто не знає, — усміхнувся Пан Темпус.

— Як? — не вірив Андрійко.

— Бо існують фундаментальні закони, які ніхто не сміє порушувати. Навіть я. Якщо зробити хоч маленьку помилку, все полетить шкереберть. Під загрозою опиняться всі світи. Час пронизує все довкола.

Ці слова нагадали Андрійкові про його розмову з Паном Сном, який пояснював, чому потрібно зберігати баланс навіть в боротьбі зі злом. Проте від цього не легшало.

— Ви єдиний, хто може повернути Ноктіс. Я не знаю, що ще мені зробити. Будь-ласка, — Андрійко сів на землю і зашморгав носом.

Софія стала поруч і гладила хлопчика по плечу. Марк не знав, як підтримати нового друга. От і все. Їхні пригоди завершаться без щасливого кінця.

— Ваш час у цьому місці добігає до кінця, — тепер голос Темпуса зробився твердим і трохи урочистим. — Секунда відкриє для вас прохід, аби повернути додому.

Хранитель хотів розвернутися та йти у своїх справах, як раптом стався поворот, якого ніхто не міг передбачити. Мабуть, Блу набридло сидіти над головами у компанії. Він злетів з нитки часу і приземлився прямо між Андрійком та Темпусом.

— Не може бути! — прохопився Хранитель. — Час сьогодні прихильний до нас! Вітаю тебе, мій старий друже. Не думав, що колись знову зможу тебе побачити.

Пан Темпус став на одне коліно і доторкнувся лобом до голови Блу.

— І я радий, що нарешті вернувся додому, — відказав птах.

— Він говорить?! — від несподіванки Андрійко на мить забув про свою невдачу.

— Блу, ти говориш?! — вигукнула Софія.

— Ну чисто, як ваш Свирид, — кивнув до Крисаня Марк. — Мовчить-мовчить, а тоді як щось видасть!

Діти засміялися. А Пан Темпус почав рости у розмірі. Він взяв птаха у долоню. Тепер Блу здавався не більшим за горобця, а Хранитель часу зробився напівпрозорим, наче туман. Охопив собою майже весь простір.  

— Чого це він? — запитав у Секунди Андрійко.

— Це прояв щастя, — в самої на очах заблищали сльози.

Темпус знову зменшився та відпустив Блу. Птах кружляв над компанією, а діти слідкували за ним очима.

— Чекайте, а де наш провідник? — Марк зрозумів, що когось бракує.

— Таки драпу дав! От же пролаза хитра, — покивав головою Крисань.

— А як Драпацький зрозумів, що Блу часовик? Навіть Пан Рох не здогадався, а він тварин розуміє? І Хранителі снів не помітили? — Софія завжди вміла ставити правильні запитання.

— Це трохи довга історія, — Темпус знову мав урочистий вигляд. А тоді ніби щось собі згадав. — Секундо, чого ж ми гостей наших голодними тримаємо? Хоч якось подякуємо за те, що вернули часовика додому.