Розділ VII Переговори

Всі погляди спинилися на дівчинці. Вона здивувалася, на мить аж закляла. А потім зрозуміла — не на неї показує Драпацький, а за неї. Софія крутнулася на місці. За спиною мирно проходжувався Блу.

— Про що ви говорите? — голос у Андрійка тремтів. Здавалося, він зараз розлютиться або розплачеться. 

— А ти так і не здогадався? — лукаво дивився їхній провідник. — Пташуня ваша, не така й проста плашечка. А справжнісінький часовик!

— Що воно таке, той ваш часовик? — Софія намагалася вивести Драпацького на розмову. А за той час, поки він говоритиме, може придумає, як вирулити з цієї ситуації.

— О, моя нетямуща земна дівчинко, та то ж цілий скарб у вас під носом ходить, а ви й не знаєте! А-ха-ха, — знову реготав Драпацький.

Зефірчик перестав гасати між нитками. Марк натягнувся, як струна. Також не розумів, що має робити. Блу просто дивився на Драпацького. Не намагався тікати. Певне, не розумів, у якій небезпеці опинився.

Тим часом провідник поступово наближався до блакитного фламінго. Голос знов зробився хижим з нотками зухвальства.

— Якщо ви не забули, то казав я, що ніхто не може майбутнього передбачити. Мінливе воно, хай би йому гречка! Тільки глипни — а події вже й змінилися. Тільки часовики істинне майбутнє показують.

Андрійко сердився на себе. Як же він міг сам не здогадатися?! Блу ж йому також майбутнє показав у Секретному офісі Хранителів снів. Тільки тоді хлопчик був такий засмучений, що й уваги цьому не надав. А потім його полонила одержимість повернути Ноктіс. Дійсно, нічого під самим носом не бачив.

— Нащо вам знати майбутнє? — обережно питала Софія, а сама ледь помітно кивнула до Марка: мовляв, пильнуй, може потрібно буде провідника ловити.

— Та мені й не треба, — здивовано глянув Драпацький. — Є один такий вимір, Гендля-Галасна. То суцільний базар. Там можна що хочеш купити чи продати. От я буду майбутнє за гроші показувати. І не треба буде дурних ниток часу красти!

— А нащо вам гроші? — Софія поволі затуляла собою Блу.

— Як нащо? Щоб купляти все, що хочеш? — здивувався Драпацький, аж на мить спинився.

— А що будете купувати? — Софія заступила Блу і ледь помітно показувала рукою, щоб він тікав.

— Ну.., — випростався чоловік і замислився. — Та багато чого. Хоч би кавоманго.

— Що?! — хором перепитали діти.

— Кавоманго, — закотив очі Драпацький. Ну все їм пояснювати треба. — Плід такий, смакує як манго з кавовим присмаком. З’їв один, і цілий день ситий. Дефіцит страшний. А на Землі взагалі не росте. От розбагатію, куплю собі кілька кущів і їстиму, доки не трісну!

— Аби вже скоріше тріснув, — пробурмотів Андрійко.

Хлопчик панікував. До омріяних жорен часу рукою подати. Якби не хитрий Драпацький, вже крутнув би замок і запустив би камені у зворотний бік. Андрійко не уявляв, що буде далі, коли треба жорна спиняти і які наслідки матимуть його дії. Проте його аж трясло від бажання швидше зробити те, заради чого мучився останніми тижнями.  

— Ну, а тепер досить балачок. А то Секунда вмить на галас прийде. Давайте мені моє, і адйос, арівідерчі, чао-какао, малі!

Драпацький знову зробився серйозним і зосередженим. За два кроки пересік відстань до Софії і наблизився до Блу.

— Тікай! — крикнула до птаха дівчинка, а сама штовхнула провідника.

Звичайно, у неї не вистачило сили, щоб повалити здоровецького дядька на землю. Проте Драпацький зашпортався і мало не запоров носом по землі.

— Тікай, Блу! Лети! — кричала до птаха дівчинка.

Проте фламінго лиш відстрибнув на крок. Здавалося, він не розумів, що таке небезпека чи страх. Марк кинувся до Драпацького і вхопив його за полу піджака. Проте пролаза вивернувся. Андрійко спостерігав за цією картиною і не розумів, що має робити. Зчинився справжній гамір. Ще як бійку затіють, то дійсно весь часовимір на ноги поставлять.

«А може рванути до жорен часу? Вилізти по якісь із ниток? Вони тут грубшими здаються. Мають мене витримати»: думав хлопчик.

А тоді він глянув на Софію, на її перелякані очі і ніби проснувся. Кинувся до Драпацього. Тільки той виявився проворнішим за дітей. Викрутився так, що Марк впав на коліна. А тоді пролаза підбіг до Блу і вхопив його.

— Не дай йому у перехід скочити! — крикнув Андрійко до Марка.

Той зірвався на ноги. Тепер діти з трьох сторін підходили до провідника. Чоловік вхопив фламінго під пахву, ніби то був якийсь пакунок. Птах не відбивався, і Софія не могла зрозуміти, чому.

Драпацький другою рукою нишпорив у кишені. Точно шукав золотого ґудзика, щоб відкрити шлях до іншого виміру. Діти кричали, Зефірчик хрюкав, Драпацький скалився і вигукував: «Г-р-р-р!». Все змішалося у велику верескливу купу. А тоді сталося неочікуване.

Блу вивернувся і зі всієї сили вгатив дзьобом в ногу Драпацького. Софія крикнула. Хлопці завмерли. Андрійко таке пережив сам, проте все одно картина була жахаючою. Здавалося, що на місці укусу залишиться величезна рана. Проте не було ні крові, ні навіть подряпинки. Лише Драпацький застиг. На мить його очі зробилися скляними. Він ніби дивився кудись всередину себе.