6.1

— Ну, залишилося тільки піднятися і приземлитися, — бубонів під носа Драпацький. Певне не довіряв своєму приятелеві, тому й єдиний зі всіх пристебнувся відразу кількома ременями безпеки. 

Тим часом Крисань щось чаклував біля панелі приладів: натискав на кнопки, крутив за ручки, опускав важелі. Поступово химерні мішки на крилах набрали повітря, і чудо-літак вище здійнявся вгору.

Все на землі відразу зробилося маленьким та іграшковим. Позаду розкинулася пустеля з ниток та гранул часу, по якій вони не так давно блукали. Де-не-де зеленіли смуги, які Софія прозвала «деревами чотирьох часів». Ген на горизонті виднівся будинок Апати. Малюсінький, немов намальований.

Діти побігли на іншу сторону «палуби», щоб поглянути, що ж там попереду. Під ногами знову пропливали химерні будівлі, схожі до лабіринту, який вони пройшли. З кожним подоланим метром на землі з’являлося більше ниток часу. Вони тепер не просто лежали на поверхні, а підіймалися вгору, часом закручувалися між собою і знов тягнулися вперед, як коріння химерної рослини.

Щодалі компанія віддалялася від Крисаневої майстерні, тим масштабнішим здавався світ навколо. Марк знову впізнав часовихори, проте тепер вони були гігантськими.

— Тільки гляньте! — Марк заворожено дивився, як один із них затягнув у себе здоровецького валуна і котив каменюкою по спіралі з такою легкістю, нібито вона не мала ваги.

— Не хотілося би туди потрапити, — Андрійко спостерігав з кількома часовихорами і думав, як же добре, що вони летять, а не йдуть пішки.

— Дивіться! — Софія показувала кудись вдаль. — Знову тече ріка. Мабуть та, в яку ми стрибнули.

— Якби всі гарно вміли плавати, то просто приплили б сюди, — засміявся мандрівник.

— І пропустили би стільки цікавого? — й собі усміхнувся Марк.

Діти майже забули, в якому небезпечному світі опинилися і хотіли ще поговорити про химерні місця навколо. Проте їхню розмову перервала трясучка чудо-корабля. Він ніби на мить провалився, а тоді знову вирівняв курс.

— Повітряна яма? Як на справжньому літаку? — намагався жартувати Марк.

— Пане Крисаню! Що то було? — крикнув Андрійко і міцніше вхопився за лямки наплічника.

— Гроза наближається. Тримайтеся там! — голос пілота перебивало гучне шарудіння, яке компанія вже чула.

Замість того, щоб сховатися всередині «діжки», діти бігали палубою, заглядаючи в небо. Звідусюди насувалися щільні хмари. За мить на голову посипалися перші гранули, а за ними шпичаки.

— А нехай би воно все луснуло! — сварився Драпацький, намагаючись відв’язати ремені безпеки. — Треба мені ото, щоб вони серце прошивали! Ану киш! Киш від мене!

Провідник відбивався від гостряків часу, ніби то вони були набридливими мухами, і ще більше заплутувався у хитромудру систему безпеки Крисаня. Видовище було комічним, і діти ледве стримувалися, щоб не зареготати на повну силу.

Літак знову затрусило. В одну частину корпусу стали бити гранули та шпичаки, від чого апарат нахилився вбік.

— Що це?

— Чого воно? — почали хвилюватися діти.

— Чим ближче до жорен підлітаємо, тим сильніше туди все засмоктує, — пояснював Крисань. — Ховайтеся всередину, а я витягну нас вище. Над хмарами полетимо!

Зефірчика два рази просити не довелося. Він чкурнув всередину круглої кабіни, аж закурилося. Андрійко нагнав туди й Блу, хоч здавалося, птах ні на мить не налякався чудернацького шторму. Нарешті Драпацький виплутався з ременів безпеки, й собі шуснув у «діжку». Лиш Крисань, мов справжній повітряний пірат, міцно тримався на ногах та не полишав свого посту біля штурвалу.

Літак трусило і підкидало. На корпус хвилями накочувалася стіна з гранул і гостряків. Вони шелестіли з таким шумом, що здавалося, ніби діти залізли всередину брязкальця. Софія примружилася і втягнула голову в плечі. Зефірчик притулив вуха, як переляканий пес. Хлопці старалися не виказувати хвилювання. В душі кожен боявся, що пілоту не вдасться вирівняти літак і їх самих затягне в жорна.

Але Крисань знав свою справу. Ще кілька разів кораблем смикнуло, тоді добряче гепнуло, а потім запанувала дивна тиша. Діти ніби вже звикли до грози й трясучки, і тепер абсолютний штиль нагонив на них легку тривогу.

— Гляну, що там, — першим вийшов Андрійко.

Софія та Марк не змовлялися, проте й собі вибігли на палубу. Від краси навколо захоплювало подих. Ні, вони не побачили чудернацьких пейзажів чи химерних створінь — лише неокраї різнокольорові хмари. Десь внизу шурхотіло і гримало. Під ними текла густа маса з пухких іншовимірних баранців. Захотілося доторкнутися рукою і погладити.

Софія підняла голову догори. Аж тепер побачила сонце. Тільки не таке, як вдома. Воно було м’якшим та неозорим. Ніби весь простір над головою заповнився чимось ніжним і теплим. Промені плуталися між пальцями, пірнаючи в густі дощові клубки.

Корабель повільно плив. Хмари, що тепер опинилися під ногами, скидалися на модний килим. Тишину порушував легенький скрегіт дошок та шурхіт повітряних мішків. Захотілося залишитися тут, у цій миті, якомога довше, якщо не назавжди.

— Здається, минулася гроза. Треба знижуватися, а то жорна пропустимо. — Крисань потягнув за важіль.