5.1

Драпацький окинув оком землю біля майстерні. Крок туди, крок сюди. Щось бурмотів собі під ніс, ніби вивчав місцевість. «Коли з Землі драпав, то так вишукував прохід до міліметра. Хоч би не задумав чого»: хвилювався Андрійко.

— Ну що, малий, давай! Дуй! — показав рукою провідник у відчинений портал. — Тільки того, не барися там.

Андрійко нічого не відповів. Прошмигнув у перехід. Сьогодні він на диво нервував, хоч сам не розумів, чого. Можливо, гризла совість за Софіїні іскри. Може, боявся, що його побачать Хранителі снів. Але певно всі ті почуття змішалися докупи. Ще й смоктала під ложечкою ледь помітна здогадка, що знову все піде не за планом.

Проте за мить вертеп з думок розвіявся. Хлопчик знову стояв у перевалочному пункті, готовий пірнути в світ чудес, витканий з дитячих мрій. Мандрівник прислухався. Ні, не до звуків. До емоцій. Серед ейфорії, радості, хвилювання, легкого збентеження шукав переживання Софії. Поки що нічого.

— Що ж, треба перестрибувати крізь сни, як через ланки ланцюга, — сказав сам до себе Андрійко, і зайшов у перше марення.

Скільки б не блукав тут, все одно важко було звикнути до дивних див, що відбувалися на кожному кроці. Ось і зараз в чийомусь сновидінні шоколадна трава, яка хрустить під ногами. Мармеладні квіти з тоненькими крихкими карамельними листками. Андрійко лиш торкнувся до одного з них, як той відразу розсипався на дрібні уламки.

Навіть перші великі краплі дощу, які впали на долоню, відрізнялися від звичайної води. Андрійко лизнув руку. Ніжно-медовий присмак. Цікаво, в кого то у снах йдуть солодкі зливи? Зосередився, вловлюючи емоції. Надто сильна радість, просто ейфорія. Думки про цукерки і печиво. Знов про мармелад.

— Стоп! Не може бути! — вигукнув хлопчик і розсміявся на весь голос. — У Зефірчикові сни я ще не ходив!

Хоч тут було затишно і смачно, але потрібно шукати Софію. Хлопчик перестрибував з одного сну в інший. Часом потрапляв у піратські баталії. Часом опинявся посеред футбольного матчу чи літав поміж драконами.

З кожним новим сновидінням вдавалося сильніше вловити Софіїну «ниточку». Андрійко відчув настрій, притаманний лише для його подруги. Тільки він приготувався, зосередився, щоб ринути в її світ, як увагу мандрівника дещо прикувало. Щось незначне, маленьке. Непомітне ні для кого. Проте на хлопчика знахідка навіяла купу спогадів.

Андрійко зробив кілька кроків по лузі зі скупою травою. Між дрібними кущиками щось виблискувало. Хлопчик пригнув куці гілочки, і перед ним з’явився білий тюльпан, який переливався на кінчиках пелюсток. Такий, як він колись подарував Ноктіс.

Ніби під дією гіпнозу мандрівник зірвав квітку. Покрутив за пружне стебло. Понюхав. Без запаху, проте такий ніжний. На Андрійка знову накотила печаль. Проте журбинка стерла його сумніви. Якщо ще мить тому мучила Андрійкову совість за свої дії, то тепер він знову набрався впевненості. Треба йти до кінця!

Мандрівник зосередився, вловив потрібний настрій, і рушив у знайомий сон. Він сподівався, що Софія займається чимось наближеним до танців. Проте не сподівався побачити таке…

У її сні дійсно стояла сцена. Навіть концерт ішов. Тільки от подруга сиділа в глядацькій залі, яка розташувалася просто посеред лугу. Літній театр справив на хлопчика якесь дивне враження. На серці розлилося почуття, близьке легкої туги і прощання. «Цікаво, чого воно? Не можна розкисати. Треба бути щасливими, щоб зловити іскру»: думав хлопчик.

— Привіт, — Софія посміхнулася так мило, ніби вони не щойно розійшлися, а не бачилися кілька днів тому.

— Привіт, — кутик рота мандрівника поліз догори: все ж таки добре бути тут, де затишно, і з тим, з ким добре.

— Що це в тебе? — Софія кивнула на квітку.

— Я колись такий Ноктіс подарував. А тепер побачив його в чужому сні.

— Хм, — Софія відвела погляд. Дивилася на концерт. Десятки коал-«Свиридів» виспівували якусь незнайому пісню. Чесно кажучи, вдавався їм вокал не дуже…

— Може допоможеш їм, або це краще — потанцюєш? — Андрійко натякав Софії на причину, за якою вони опинилися тут. Не розважатися прийшли.

— Знаєш, так дивно, — дівчинка все ще сиділа на своєму місці. — Зовсім не хочеться. Мені ж завжди здавалося, що я за танці душу готова віддати. А зараз краще хай вони співають. Якщо це можна назвати співами.

— Може хоч спробуєш, — Андрійко сів на сусідній стілець. Крутив стебло квітки. — Хочеш, я тобі справжній театр створю. Або як той, на воді?

Софія нічого не відповіла. Знову посміхнулася. Посиділа ще хвилинку, а тоді пішла на сцену.

Коали чи хто вони такі, здавалося, лише зраділи, що можна чкурнути в своїх справах. Дівчинка залишилася на сцені сама. Заплющила очі. Зосередилася. За мить залунала приємна музика. Софія почала робити перші танцювальні рухи.

Андрійко тільки пильнував, чи не з’явиться поблизу іскра. Але за кілька хвилин танцю не спалахнуло жодної. Софія все ще крутилася, проте її обличчя не було таким, коли вона танцювала в Апати чи в інших снах.

Хлопчик зітхнув: треба придумати щось інше. Підійшов до подруги.

— Що? Не виходить? — вона ніби прочитала його думки.

— Поки що не дуже, — чесно відповів він. — Може просто прогуляємося?