Розділ V Назад у сни

— Ти що таке задумав? — Софія смикнула друга за рукав.

Але Андрійко ніби не почув її слів. В його голові розросталася грандіозна ідея.

— Пане Крисаню, а якщо зарядити ключа іскрою з дитячого сну?

Господар випрямився і на хвилинку завмер, тільки чорні оченята бігали туди-сюди. Певне, переварював інформацію. Андрійко й сам не знав, якої реакції від нього чекати.

— Хм.., — потер Крисань бороду брудною рукою. — Теоретично можна, звичайно. Та хто ж іскру зі сну дістане?

— Я, — тихо відповів хлопчик.

— Та й не знаю, скільки тих іскор треба для одного ключа. Теоретично, і кількох вистачить. Але ж практично ніхто такого не пробував, — й далі господар говорив ніби сам до себе.

— То скільки іскор потрібно? — вже голосніше спитав хлопчик.

— Чекай, то ти направду можеш таку енергію роздобути? — ніби щойно оговтався Крисань. — Як?

— Бо я вмію входити в дитячі сни, — опустив голову Андрійко, мов засоромився.

— Чекай! То ти той малий, про якого всі балакають?! — маленькі очі Крисаня зробилися великими круглими баньками.

— Ну… так. Напевно, — хлопчик втягував голову в плечі.

— Драпацький! Ах ти ж п’явка стара! — без злості, радше зі здивуванням вигукнув чоловік. — Ти чого мені не сказав, якого гостя привів? Та про мандрівника тільки й чути останнім часом.

— Та я.. того… не подумав, що ти став за плітками стежити, — бурчав Драпацький.

Йому діла не було до останніх новин. Мандрівник не мандрівник — та яка різниця! Аби часовика в торбу приладнати і робити ноги звідси. А от Крисань так не думав.

— Хм,.. Скільки ж брати? Скільки ж брати, — знов міркував вголос господар. А тоді поглянув на Андрійка. — А ти скільки взяти можеш?

— Ну, скільки треба. Але не дуже багато! — спохватився хлопчик. — Недобре з дитячих снів іскри виносити.

Крисань все ще думав. Розглядав ключа, а тоді пішов до свого мотлоху і щось шукав там. Тим часом Драпацький докумекав, з ким має справу. Його обличчя змінилося зі скривленого на улесливе.

— Чуєш, малий, — обняв він Андрійка за плече. — А дуже ото ті іскри цінні?

— Ну так, — ніби не зрозумів намірів провідника хлопчик. — Найбільший скарб у дітей.

— М-м-м, — майже муркотів чолов’яга. — То ти їх можеш брати, скільки треба?

— Навіть не думайте! — обірвала його Софія. — Нічого він вам виносити не буде!

Андрійко підстрибнув і скинув руку Драпацького з плеча. Тим часом Крисань вертався з якоюсь примочкою, схожою на невеликий розкладний столик.

— Ну от, — відсапувався він. — Я порахував. Приблизно, звісно. Якщо всіх моїх блискавок вистачило відсотків на вісімдесят, то… ем… сто двадцять плюс дев’ятнадцять. Тоді поділити, ні помножити спочатку, а тоді квадратний корінь…

Здавалося, діти не дихали, поки Крисань обчислював якісь формули в голові. А Андрійко благав про себе, хоч би йому не довелося нічого рахувати. Досить з нього математики й у школі!

— Ну, якщо попередні підрахунки не брешуть, то двійко іскор має вистачити. Але краще з запасом брати. Хапай три, — виніс вердикт господар звалища корисних речей.

Андрійко дивився на Софію. Здається, вона зрозуміла його без слів.

— Соню, ти ж знаєш, що я не можу в чужих дітей іскри брати, — ніяковів хлопчик.

— Я знаю, — Софія поклала руку йому на плече. Її погляд говорив: «не треба нічого пояснювати». — Я за.

Дівчинка поглянула на свою долоню. Андрійко машинально зробив такий самий жест. В обох на шкірі ледь виднівся слід у вигляді трикутника. Колись вони дали обіцянку Ноктіс захистити їхній світ. Тепер час рятувати її, хоч такого слова подрузі ніхто не давав.

— Про що ви? Про що йдеться? — дивився то на Андрійка, то на Софію Марк.

— Пане Крисаню, я можу роздобути іскру з дитячого сну. Але я не знаю, як її винести. Потрібен пристрій спеціальний, Піймач.

— Піймача не маємо, але зробимо, — господар говорив бадьорим голосом з нотками задоволення. Чи то тішився, що іскру принесуть, чи то радів, бо мав нагоду виготовити нову примочку.

Поки Крисань возився зі штукою, яка мала ловити іскри, Марк випитував у дітей, що то вони таке запланували. Андрійко швидко пояснював, що і як.

— То де ти ті…ем… іскри брати будеш? — Маркові непросто було скласти картину в єдине ціле у себе в голові.

— У мене, — тихо відповіла Софія.

— Пробач за це, — мало не шепотів Андрійко.

— Тоді й у мене бери, — твердо запропонував Марк. — Що для цього треба?

Андрійко посміхнувся. Дарма він спочатку буркотів до Марка. Нормальний виявився хлопець.

— Ні, це трохи неправильно. І це між нами трьома, між нашою компанією.

— Ну, як хочеш, — зніяковів Марк і опустив голову.

— Тобі інше завдання, — відчув його настрій мандрівник. — Будеш пильнувати тих двох, аби чогось не придумали.