4.1

— Агов? Де ви там, малі? Загубитися хочете! — репетував до компанії Драпацький, поки Андрійко оговтувався від побаченого.

Чи то від крику провідника, чи просто так метелики зірвалися і полетіли геть. Якусь мить Софія з Марком просто посміхалися, а тоді побігли наздоганяти своїх.

Усмішки на їхніх обличчях сповзли, і вони такими самими круглими очима, як і Андрійко, вирячилися на справжнє звалище.

— Так це ж смітник, — протягнув Марк. Перший, кому стало сміливості, описати побачене вголос. — Пане Драпацький, що нам робити на смітнику?

— Ха! Багато ти тямиш, мій маленький непроханий друже, — єхидно зашкірився солов’яга. — Ха! Смітник… Та тут звалище корисних речей! Склад цілий!

Провідник широким кроком рушив вниз дюною.

— Мати рідна, тут що, з цілого часового простору сміття скидають? — похитав головою Марк і пустився навздогін за Драпацьким.

Андрійко з Софією лише переглянулися і одночасно зітхнули.

— Не все ж такі гарні місця, як Апатин сад, відвідувати. Може й тут щось путнє знайдеться, — старалася підбадьорити друга дівчинка.

Мандрівник нічого не відповів. Не час перебирати зв’язками Драпацького. Й собі пошкандибав до справжнього звалиська.

Попереду валялися металеві бочки, потріпані стільці, шматки інших меблів, інструменти, навіть посуд стирчав з-під піску, перемішаний із нитками і гранулами часу. Діти йшли за провідником, стараючись не наступити на якийсь мотлох. Чим ближче вони підступали до звалища, тим більше речей лежало навколо. От компанія вийшла на щось схоже до галявини.

Перед ними виросла пошарпана споруда, яка нагадувала гараж чи облуплену майстерню. Крізь вікна не пробивалося світло, лише металеві ржаві двері поскрипували на петлях. Час від часу вітер проносив повз компанію клаптики паперу. Чим довше діти стояли в цьому царстві хаосу, тим моторошніше почувалися. А коли пан Драпацький свиснув на повний голос, аж підстрибнули.

— Еге-гей! Крисаню! Де подівся? — верещав провідник, нехтуючи всіма нормами етикету.

У відповідь лише вітер вигравав свої дивні пісні.

— До кого ми прийшли? — оглядалася Софія, намагаючись вловити в цьому гармидері хоч якісь ознаки життя.

— Крисань, дружбанчик мій, — запишався Драпацький. — Обценьком ще його кличуть.

— Як?! — хором крикнули діти, намагаючись придушити сміх.

— Обценьком, — роздратовано буркнув чоловік: все їм пояснюй. — Бо ремонтувати він все вміє, будувати там. Різні всякі штуки має і примочки для інших штук.

— Як інженер? — подумав вголос Марк.

— Точно! Як інженер! — може вперше за час подорожі коментар хлопця не роздратував, а потішив провідника.

— Агов! Там, унизу! Відійдіть зі злітної смуги! — невідомо звідки пролунав незнайомий голос.

— Що це? Звідки воно говорить? — перешіптувалися діти.

— Агов! Поглухли? Геть із дороги! Дайте приземлитися!

Аж тепер компанія підняла голови догори. Прямо на них летів чудернацький апарат — якась дика суміш повітряної кулі і літака. Внизу висіло щось схоже на дерев’яну діжку. До неї кріпилися розкладні крила з надутими повітряними мішками. Зборку крутилися прилади, що нагадували вітряки, а ззаду вихилявся хвіст.

Компанія кілька секунд заворожено дивилася на чудо-апарат. Навіть Зефірчик тихенько рохнув на таке диво. Найдивнішим в ньому була навіть не його химерна форма, а абсолютно беззвучний хід. Здавалося, що куля-літак ширяє небом наче хмара.

— Гей, бандо, звільнили смугу! — нарешті до Драпацього дійшло, що треба тікати.

Діти кинулися вбік від імпровізованого місця посадки.

— І де він тут смугу побачив? — скрутив іронічну гримасу Марк.

— Певно, тут сміття найменше, — підморгнула йому Софія.

— Найцікавіше, як він сідати буде, — підняв брови Андрійко. 

— Ти про що? — здивувалася Софія.

— А ти бачиш там щось схоже на шасі? — хлопець тицьнув пальцем на чудернацький літальний апарат.

Так, навіть натяку на якісь коліщата в нього не було. Не дивно, що бочка почала пороти пузом по землі, здіймаючи клуби пилу. За мить діти позакривали вуха від гуркоту: літальний пристрій шкрябав землю, видаючи дикий скрегіт. Як тільки ця колимага не розвалилася від удару, залишилося загадкою.

Поки компанія роздивлялася химерний витвір інженерії, десь зсередини діжки вилазив чоловік. Кректав і охкав, потираючи бік. Кілька секунд Крисань нагадував коричневу купу дрантя.

Великі коричневі штани, наче парашути, тріпотіли від вітру. Така сама обшарпана куртка була обліплена кишенями різного розміру. Судячи з того, що вони відстовбурчувалися, всередині кожної лежали болтики, гайки і ще всяка всячина. Найсмішнішим в тому образі був капелюх: завеликий, з потертими краями. Таке враження, що господар з їхнім провідником в одному магазині отоварюються.

Діти роздивилися господаря краще: маленьке обличчя, гострий ніс і вуха. Трохи ластовиння. Круглі чорні оченята. Якщо Драпацький нагадував нахабного розгодованого кота, то Крисань швидше скидався на пацюка. Така собі компанія, два чоботи пара.