Розділ IV Звалище корисних штук

Андрійко дивився на порожні руки. Ще мить тому він тримав ключа. А тепер єдиний порятунок для Ноктіс валяється десь у кущах Апати. А нехай би йому грець! Він мало не залишив Софію у цьому вимірі, і хвилюється про ключ. Підійшов до подруги, яку Марк все ще тримав за руку.

— Ти як? — спитав мандрівник у дівчинки.

— Не… не знаю, — вона хитала головою, ніби відмахувалася від нав’язливого сну. — Не знаю, що на мене найшло.

— Добре, що ти її витяг, — Андрійко легенько стукнув Марка кулаком у плече.

— Здається, ти був правий на рахунок Апати, — шепнув йому Марк.

— Ти про що?

— Не знаю, — вагався, чи варто розказувати про дивне, хлопець. — Кілька тижнів тому я дивився наукову програму про теоретичну форму життя на основі кремнію.

— Це як?

— Ну от ми вуглецева форма життя. Маємо м’язи, шкіру, кров. А істоти з кремнієвої були би схожі на кристали чи на камені. Я кілька днів думав про те, що колись хотів би стати вченим, зробити таке відкриття. А тут — бац! І живі камені.

— А, так це витівки Апати, — махнув рукою Драпацький, проходячи повз дітей. Як тільки й почув їхню розмову, пролаза хитрий!
— Значить подруга ваша їй сподобалася.

— Що це означає? — наздоганяв його Андрійко.

— Апата колись на Землі жила. Богинею обману її кликали. Але тепер вона покинула ту справу. Так, тільки часом до хитрощів вдається, — Драпацький розказував це таким тоном, ніби пояснював, як посмажити яєчню. — Апата дає те, що хочуть люди, приманює. Не думайте, вона не зла. Просто самотня.

— І ви тільки зараз про це кажете?! — Андрійко розвів руки і дивився вслід провідникові круглими очима.

— А я що, все пояснювати вам маю? — обернувся Драпацький. — Я вам що, отой… як там його… ну той, що водить всіх містом і розказує про всяке…

— Гід? — підказала Софія.

— Ага, воно, — тицьнув він на дівчинку пальцем. — Я вам що, гід! І так ото волочуся з вами. Час дорогоцінний витрачаю.

— Точніше, час дорогоцінний не встигаєте красти, — буркнув Андрійко.

Ну то й що, що розсердить Драпацького. І так їхня подорож підходить до фіналу. Без ключа немає сенсу йти до жорен.

— Кожен крутиться, як вміє, малий, — так само пробубнів провідник, проте без злості в голосі.

Андрійко глянув на друзів. Марк і Софія стояли похнюплені. Зефірчик наляканий. Здавалося, тільки Блу не було діла до недавніх пригод. Мандрівник зітхнув: знов треба через кам’яні зали продиратися до коловороту. Подивився в бік, з якого вони прийшли. Тільки от не помітив, щоб Драпацький вертався до лабіринту часу.

Дійсно, їхній провідник рушив у іншу сторону, в обхід Апатиного саду, прямо в пустелю.

— Агов! Ви куди? — гукнув до чоловіка Андрійко.

— Новий ключ здобувати. Чи тобі до жорен вже не треба?

— Як новий ключ? — аж підстрибнув мандрівник. — А ви знаєте, де є ще один?

— Ну, — скорчив гримасу Драпацький. — Можна й так сказати. Правда, заковика там одна є, але то походу будемо вирішувати.  

— То куди ми?

— А ти думав, на Апаті мої друзі закінчуються, — зверхньо хмикнув провідник. — Вперед, малий, і все побачиш!

Андрійко вперше за їхню подорож посміхнувся. І може вперше відчув симпатію до їхнього провідника.

— Ходімо? Драпацький має план «Б», — підморгнув Марк до Софії.

До його ноги знов притулився Зефірчик. Все ще тремтів, бідолаха.

— Не бійся, ми нікому тебе не віддамо, — шепнула до поросятка Софія і погладила за вухом.

Діти й тварини наздоганяли Драпацького і Андрійка, які видивлялися у горизонт. Що ж, доведеться долати пустелю. Добре, що теагарського чаю випили. Має вистачити сил на цю подорож…

Компанія стояла на вершечку дюни, створеної з ниток і гранул часу. Діти дивилися вдаль. Здавалося, що пустеля неокрая: скільки б не блукали, за горизонтом їх все одно чекають піски.

Але Драпацький до сверблячки мозку хотів дістати часовика, а Андрійко ключа від жорен. Може й тому вони першими ступили вперед. Решта компанії й собі рушили до незвіданого. Деякий час ішли мовчки. Кожен думав про своє. Спочатку краєвиди не змінювалися. На небі жодної хмаринки. Нудно.

По дорозі Марк знайшов невеликий камінь. На всяк випадок перевірив, чи він не дрімає. Ні. Звичайна каменюка, яких на Землі хоч греблю гати. Щоб остаточно не впасти в хандру, ко̀пав її ногою. Після чергового удару камінь відкотився на добру відстань. Марк пішов підібрати свою нову іграшку, але залип на місці. Камінець котився спочатку по маленькому колу, а тоді воно робилося більшим. Грудка відірвалася від землі, зробила кілька кругів і знову ляпнула на землю.

— Пане Драпацький, що це? — заворожено дивився Марк.

— А, камінчик у циклічний часовий вихор ляпнув. Не чіпай!

— А що буде? Це небезпечно? — Марк подумав, як добре, що не встиг підняти грудку.

— Нєа, — відмахнувся Драпацький. — Просто нудно весь час ніби по колу ходити. А як тільки здається, що виріс, досяг бажаного — ляп, і ти знову у вихідній точці.