3.1

Як тільки подорожні підійшли ближче, ніби з-під ніг почали вилітати пташки, схожі на куріпок. Тільки от верещали вони, ніби павичам на хвости наступили. Зефірчик аж хрюкнув, А Марк з Софією втягнули голову в плечі.

— Г-р-р-р-р, — пробуркотів Драпацький. — Кляті тукарки!

— Хто? — Андрійко намагався роздивитися пташок, але вони чкурнули у кущі, хоч і продовжували репетувати.

— Тукарки. Гірше за дворових псів. Зчинять лемент, що й Хранителі часу почути можуть.

— А! От чого мої пташечки почали співати, — привітно посміхнулася жінка і вийшла до компанії.

— Співати? — саркастично шепнув Марк до Софії. — Мало вуха в дудки не поскручувалися від такого репертуару.

Дівчинка зі всіх сил намагалася не засміятися. Все ж таки варто дотримуватися норм етикету. Проте як тільки Софія поглянула на господиню, вмить забула про веселощі. Мимоволі розкрила рота. Жінка була фантастично красивою. Та найбільше дивувало, що її темне волосся злегка розвивалося, хоч на вулиці не було й натяку на вітер. Ніби справжня лісова фея дивилася на дітей бурштиново-зеленими очима.

— Нехай у вас все буде вчасно, — злегка кивнула головою жінка. — Пане Драпацький, кого це ви привели з собою?

— Нехай у вас все буде вчасно, пані Апато. Так, малі тут ув’язалися за мною, — в голосі провідника відчувалася нетерплячка. Він хотів швидше покінчити зі справою, а не провадити світські бесіди.

— Мене звати Апата. А це мій дім, — показала вона рукою на будинок і сад. — А ви звідки такі гарненькі прибули? І хто це у нас там?

Апата схилилася над Зефірчиком і почухала його за вухом. Потім кілька секунд виразно дивилася на Блу.

— Мені б того, переговорити з вами треба. Справа тут одна в нас, — бурмотів Драпацький, закриваючи собою блакитного фламінго.

— Ну звісно. Але спочатку чай! Думаю, вам варто трохи збадьоритися.

Господиня плеснула в долоні, і за її спиною з’явилися химерні тварини, що нагадували коал. Вони накривали на стіл. Зефірчик замахав хвостом, ніби песик: його тонкий нюх вловив запах солодощів. Ну нарешті хоч якийсь толк з цієї подорожі!

На ґанку компанія пила теагарський чай, від якого прибували сили. Поросятко наминало коржики і мармелад. Блу чистив дзьобом пір’я. Діти представлялися і розказували про себе. Апата лиш дивилася і мило посміхалася до кожного. Не ставила багато запитань, як інші дорослі.

— Пане Драпацький, а ми не запізнимося? Може нам поквапитися варто? — Андрійко виразно дивився на їхнього провідника.

— Встигнемо, — відмахнувся той.

— Не хвилюйтеся, мої юні гості. Я розтягну для вас час.

Апата підвелася зі свого місця, вийшла на галявину. Кілька секунд щось вивчала очима, а тоді підняла напівпрозору пружну нитку і потягнула її в різні боки. Шнур став трохи тоншим. Жінка кинула його на землю:

— Ну от. Тепер можете відпочивати в мене, скільки завгодно. За брамою мине не більше миті. І ви всюди встигнете, — посміхнулася вона, нахиливши голову і трошки примруживши очі, від чого здавалася ще красивішою.

Драпацький швидко випив чай і моргнув до господині: мовляв, справа є, яка для чужих вух не призначена. Ті двоє пішли довгою алеєю, залишивши дітей самих.

— Не подобається вона мені, — обізвався Андрійко, коли дорослі відійшли на добру відстань.

— Що? Чого? — Софія лиш тепер побачила, що він майже не пив чаю. Та й сидів якийсь напружений.

— Надто вона вже якась мила, — скривився мандрівник.

— Ну, не всім же бурчати, як Драпацький, — хмикнула Софія. — Ти став дуже підозріливим.

— А мені вона норм. І чай прикольний, — з набитим ротом промовив Марк, хоч його думки ніхто й не питав.

— Все одно. Аж надто все якось просто. Думаєш, отак вона візьме і дасть нам ключ?

— А чого й не віддала б? Що, буде нам по три загадки загадувати чи випробування придумувати, як у казках? — сперечалася Софія.

— Не знаю, — на мандрівника накочувало роздратування в перемішку з тривогою. Швидше би піти звідси.

Софія думала. Вона любила аналізувати. Проте поки що не побачила нічого, що б насторожило її в Апаті.

— Якщо так хвилюєшся, то давай роззирнемося тут. Раптом щось знайдемо, — дівчинка встала з місця і рушила в сад.

Хлопці попленталися ззаду. Діти ходили алеями і дивилися на всі сторони. Поки що нічого підозрілого. Лише прекрасне: квіти, струмочки, пташки над фонтанами. А он деревце з блискучим цвітом.

— Що воно за рослина така? — Марк з цікавістю підійшов до стовбура і поклав на нього руку.

Вмить з гілок зірвався цвіт і став кружляти навколо дітей. Софія аж присіла з несподіванки. А тоді помітила, що то не цвіт, а метелики-часомиті, які вони вже бачили в лабіринті. Марк намагався спіймати хоч одного. Софія й собі побігла за крилатим чудом. За кілька кроків зупинилася.

Просто попереду неї стояла танцювальна зала під відкритим небом. З дзеркалами, станком, біля якого балерини відточують рухи. Дівчинка стояла, мов заворожена, не зводячи очей.