Розділ III Плата за послуги

Всередині дивної споруди було саме так, як собі уявляв Андрійко: прохолодно і трохи вогко. Хлопчик провів по рукою по шершавій кам’яній стіні. На долоні лишилися дрібні крупинки і трохи пилу. Мандрівник подумав, що це ще один доказ тому, що все відбувається наяву. Очі помалу звикали до темряви. Покручений коридор водив від однієї до другої зали. Поки що компанія не входила до жодної. Драпацький ішов попереду, зиркаючи в різні боки.

Ззаду спалахнуло світло. То Софія увімкнула ліхтарик на телефоні. Тепер тіні вихилялися на стінах, від чого ставало трохи моторошно. Зефірчик чемно крокував збоку. Певно боявся загубитися. Поросятко принюхувалося. Завал! Знову жодного натяку на солодощі.

— Ти вже бувала в таких місцях? — Марку також було страшнувато. В Андрійка він питати соромився, а от Софія здавалася йому приязнішою.

— В таких от, як зараз, вперше, — посміхнулася дівчинка, чим трохи заспокоїла Марка. — То в Андрійка треба питати.

— А як він це робить? Ну, входить у сни? І кого ви зібралися рятувати?

— В нього…  ем… як би це правильно сказати… дар такий, чи то здібність. Ну, правда йому Хранителі снів ще допомагали.

— Хто?! — вигукнув Марк, від чого всі зиркнули на нього.

— Тихіше, — шикнула Софія.

— Пробач, просто це настільки… настільки…

— Неймовірно?

— Навіть більше, ніж неймовірно. Це просто фантастично. Розкажи!

— Добре, тільки тихо.

Софія старалася говорити коротко, але не втрачати суті. Розказала про Секретний офіс Хранителів. По секрету, звісно. Про Ноктіс. Про плани Морока увійти в земний світ. Про те, як їхня подруга допомогла його перехитрити.

— То ви врятували цілий світ? — обличчя Марка світилося від захвату.

— Ну, не ми. Скоріше Ноктіс і Андрійко, — чесно зізналася Софія.

Марк ще хотів щось запитати, проте його перервав Драпацький.

— Так, малі, сюди!

Він на мить затримався в проході до величезної зали, ніби вагався. «Ну нарешті. Хоч якесь зрушення»: видихнув Андрійко. Дивно, але повітря у приміщенні було інакшим, ніж у коридорах: сухішим з ароматом старих запилених книг, від чого трохи лоскотало у носі. Андійку здалося, що вони ввійшли у стару бібліотеку.  

Зала була величезною. Мандрівник навіть злякався, що не видно іншого виходу. Та, ступивши кілька кроків, дивувався вже з іншого приводу. Під стінами здоровенними мотками валялися нитки часу. Саме такі, як Драпацький цупив у жінки на лавці. Чим далі вони йшли, тим більше напівпрозорих клубків лежало під ногами. Подекуди купи мало не торкалися стелі.

— Що це? — тицьнув пальцем Андрійко на чудасію.

— Час, малий, час, — в голосі Драпацького звучала гіркота, змішана із нотками розчарування.

— Чого ж ви звідси його не берете? Он, купи цілі лежать?! — поставив логічне запитання Мандрівник.

— Ха! — хмикнув злодюжка. — А ти візьми, спробуй!

Андрійкові не потрібно було чужого часу, проте він, мов загіпнотизований, зігнувся до нитки. Взяв її до рук. Не встиг навіть усвідомити, яка вона на дотик, як нитка враз хрупнула і розсипалася. Немов хлопчик наступив на сухий листок.

— Чого це вона? — промовив трохи винувато.

— Бо це пустий час, малий. Ми у залі втраченого часу, — зітхнув Драпацький.

— А чого він втрачений? — Софія й собі взяла нитку, яка так само покришилася на дрібні шматочки.

— А звідки я знаю? — зітнув плечима. — Люди марнують.

— Як? — хором запитали Андрійко з Софією.

— Витрачають час на сумніви і страхи замість того, щоб діяти. От і пустує він, стає порожнім. Вмирає.

Андрійко розкрив рота. Вперше чув про те, що й час може померти. Кажуть, все має початок і кінець. Воно то так, але ж сам час?.. А потім подумав, що свого марнувати не буде.

— Ну, бандо, якось певно нам сюди, — Драпацький звернув за ще одну копицю з прозорих мотків.

У стіні напроти діти побачили двері. «Невже вихід?»: Андрійко хотів швидше вибратися з цього похмурого місця, але в душі не вірив, що все станеться так легко. Компанія перейшла в іншу залу. Нитки часу не валялися мотками, а знов тягнулися підлогою вперед, пронизуючи стіни.

— От би й собі так можна було пройти крізь всі зали. Тут таких примочок нема? — Марк обмацував кам’яну стіну.

Драпацький тільки пильно поглянув на нього і скрутив гримасу. Все ще сердився на Марка, що той звалився, як сніг на голову.

— То куди ми йдемо. Крім того, що вперед? — Андрійко вирішив розбавити мовчанку. — Відразу до жорен часу?

— Ага, — аж надто легко погодився їхній провідник.

— Правда? — зрадів хлопчик, не вловивши сарказму.

— Правда. Аякже. З голими руками до жорен часу, які тільки сам Темпус може запустити у зворотний бік, — підсміювався Драпацький.

— То куди ж ми? — Андрійкові стало образливо. Але він вирішив не сваритися. Принаймні, поки вони не виберуться з цього кам’яного лабіринту.