Розділ II У потоці часу

Андрійко не раз потрапляв у переходи між світами, але все одно не міг звикнути до того, що кожного разу опинявся у абсолютно непередбачуваному місці. Як тільки вони ступили за Драпацьким, землі під ногами не стало. Хлопчик відчув, що погойдується, ніби на хвилях. Коли розплющив очі, зрозумів, — він таки хлюпається у воді, його тіло несе потужна течія.

— Вибирайтеся на сушу, а то затягне в коловорот, що й не здибаємося потім! — крикнув Драпацький.

Ото номер! Сказати легко, а от зробити… Андрійко все ще боровся з хвилями. Водойм він не любив: чи то були звичайні земні озера чи іншовимірні океани, де можна було дихати без акваланга. Проте хлопчик вирішив брати себе в руки і виринати. Може Софії потрібна допомога.

Мандрівник борсався і хлюпався, але таки дістався до берега, де вже стояла Софія. Не дивно, плавчиня вона краща за Андрійка. Але як Зефірчик вибрався швидше за нього — то вже було цікаве питання. Софія витрушувала рукою волосся, проте з нього лилася не вода, а щось більше схоже до піску. Андрійко й собі похитав головою, підставивши долоню. Дійсно, субстанція нагадувала піщинки. От тільки кожна гранула переливалася, змінюючи колір. Аж тепер хлопчик помітив, що ріка мерехтить різними відтінками.

— Чого це вона? — кивнув до Драпацького, показуючи на воду.

— Час нестабільний. Двічі в одну ріку не ввійдеш, — відповів той загадкою. — Щомиті все змінюється.

— Сказитися… — прошепотів хлопчик, хоч розумів, що дивне лише починається.

— Ну що, малі, погнали. Час на місці не стоїть!

Тільки вони зібралися рушити далі, як з-під води з’явилася рука. А ще за секунду виринула світла кучерява голова.

— Витягніть мене!

Але компанія застигла на місці.

— Хто це? — підскочив Драпацький. — Кого це ви притягнули?

— Нікого! — і сам чудувався мандрівник.

— Хто б то не був, але треба йому допомогти! — Софія казала слушні речі. Може в тій воді так само можна втопитися. Краще не перевіряти.

Андрійко підбіг до самісінького краю і простягнув руку. Незнайомець вхопився. Хлопчик потягнув зі всієї сили — і над водою виринув Марк.

— Ти чого за нами пішов? — відразу напав на нього Мандрівник.

— Бо цікаво стало, — нічого кращого для відповіді Марк не придумав. — Хто ви такі? Де ми? Що взагалі відбувається?

— Пане Драпацький, його додому повернути треба, — Андрійко проіґнорував питання Марка, що Софії здалося трохи грубим.

— Я вам що, нянькою наймався, — буркнув Драпацький. — Он, і так цілий виводок веду. Шумите, ногами тупаєте, ще Хранителів накликаєте.

— Але йому не можна з нами!

— А кому можна? Нікому не можна, але всі ми тут.

Тим часом Марк розглядався. Земля під ногами була майже як вдома. Тільки трава не росла. Ґрунт чи що воно таке скидалося на якесь штучне покриття. Дерев не видно. Жодного куща. Зі всіх боків течуть ріки, як ота, з якої його щойно виловили.

Де-не-де тягнуться напівпрозорі нитки, більше схожі до розмотаних стрічок тонкого скотчу. Марк закинув голову. Над нею висить світле небо без хмарок, проте й без сонця. Тепер хлопчик краще розгледів дивну компанію. Тих двох дітей впізнав. А от незнайомця можна роздивитися краще. Мамцю рідна! Та ще й тварини з ними. І що то за тусовка така?

— Свиня? З вами свиня і птах? — сам того не сподіваючись, бовкнув Марк.

— Кві! Хр-ю-ю-ю. Кві! — заверещав Зефірчик, крутячись, як дзиґа від обурення.

— Він не любить, щоб його так називали, — тихенько пояснила Софія. — Це поросятко, його звуть Зефірчиком. А це Блу.

— Вони ж не розмовляють? — за тих кілька хвилин Марк побачив стільки неймовірного, що вже нічому не здивувався б.

— Ні, але пояснити можуть все, що завгодно.

Софія бачила, як шепочуться Драпацький з Андрійком, і вирішила сама всіх представити Маркові.

— З нашими друзями ти знайомий. Мене звати Софія. Це — мій друг Андрійко, а от той чоловік наш провідник, пан Драпацький.

— Чому ви тут? — Марк намагався зрозуміти причину такого дивного квесту.

— Треба декого повернути, — Софія вирішила не переобтяжувати нового знайомого історіями попередніх пригод.

— Давайте, Драпацький каже, що нам треба рухатися, — Андрійко підганяв компанію, бо Зефірчик вже побіг досліджувати територію.

Діти і тварини рушили за провідником. Марк все ще крутився на місці, намагаючись розгледіти якнайбільше деталей. Він уявляв такі світи, мріяв про них, бачив їх у своїх снах. Проте ніколи не думав, що стоятиме в одному із них наяву.

— Марку! Не відставай! — крикнув Андрійко через плече.

— Та йду я… чекай! Звідки ти знаєш, як мене звати? Звідки він знає, як мене звати? Я ж не представився? — не дочекавшись відповіді, спитав у Софії.

— Андрійко багатьох дітей знає.

— Звідки? — все ще дивувався Марк.

— Блукає їхніми снами, — посміхнулася Софія.