1.1

Велике просторе приміщення було прикрашене яскравим паперовим декором, що звисав зі стелі. Навколо стін розміщувалися десятки столів, за якими діти представляли свої проєкти. Грала легка музика. А гостей — просто тьма. Як тут знайти того підозрілого втікача.

— Я пошукаю серед людей, — Андрійко шмигнув у юрму.

Софія все ще віддихувалася. Не щодня доводиться так швидко ходити. Роздивлялася, які роботи представляють діти.

— От чого в нас наукового ярмарку не влаштовують, лише солодкий, — бурмотіла собі з пересердя. — Треба наших вчителів попросити…

Софія не доказала свій монолог. Її увагу прикувала дивна штука. На одному зі столів вона побачила великий скляний контейнер. Всередині на подушці з ґрунту і моху здіймалися догори і закручувалися тонкі стеблини. Стінками стікав конденсат. На табличці було вказано: «Автономна екосистема».

— Круто! — вирвалося у Софії. — Тут тільки рослини?

— Ні, ще спори грибів. Але вони не встигли прорости до виставки.

— А поливати часто треба?

— Ні, тільки раз поливав. Тепер лише контролюю баланс води в посудині.

— Здається, я його знайшов, — схвильований Андрійко смикнув Софію за рукав.

Мандрівник підняв очі і на мить застиг. На нього дивився хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти з приємним обличчям і хвилястим волоссям. Андрійко відразу його впізнав. Ще б пак, чи не щодня вештається Марковими снами…

Марк так само зупинив погляд на Андрійкові. Хлопець знав, що ті двоє точно не з його школи. Але чогось парочка здавалася до болю знайомою. Особливо той малий з темним волоссям.

— Тут є ще один вихід? — Андрійко не мав часу на етикет і ввічливість, тому відразу напирав на Марка.

— Так, запасний вихід он там, — показав рукою хлопець, — там кілька сходинок вниз, і двері на вулицю ведуть.

— Софіє, дивися, щоб він тут не вислизнув, а я до виходу.

— Хто не вислизнув? Кого ви шукаєте? — Марка розбирала цікавість.

— Нікого, так, знайомий один…

Софія не хотіла відповідати на купу питань, тому пішла за Андрійком слідом. Марк кілька хвилин намагався забути про дивних дітей, але не міг вгамувати свою допитливість.

— Приглянь за моїм проєктом, я на хвилинку, — попросив у сусіда, і пішов поглянути, що ж ті школярі замислили.

Тим часом Андрійко помітив злодюжку біля запасного виходу. Ну що за безцеремонна людина! Чолов’яга, геть не соромлячись, штовхав людей, від чого вони здригалися і терли місця удару. Хлопчик потягнув типа за піджак, коли той торкнувся до дверної ручки.

Хапужка виявився проворним. Спритно вивернувся і вислизнув на вулицю. Андрійко вибіг за ним. Слідом наздоганяла Софія.

— Стійте! Я бачив, що ви робили! — намагався відволікти злодія хлопчик.

— І що? — лукаво посміхнувся той.

— Я про вас розкажу!

— Валяй, малий! Хоч оголошення в газету дай!

Чоловік роззирався. Певно, шукав місце переходу в інший вимір, аби вислизнути звідси. Краєчком ока Андрійко помітив, що до нього підходить Софія. Вже в двох вони напирали на незнайомця, притискаючи його до стіни.

— Що ви таке в тої жінки відмотували?

— Час, малий, час! — отак просто зізнався злодій.

— Час? Хіба можна його вкрасти? — Софія аж розкрила рота.

— Аякже, — тепер вже дивувався тип: такі великі, а не знають елементарних речей.

— А що ви робите з тим часом? — Андрійко старався вивідати якомога більше інформації, бо серцем відчував, що вона йому знадобиться.

— Що роблю?! Та час — то найкраща валюта. За нього можна виміняти все, що завгодно. — ніби на підтвердження своїх слів тип дістав з внутрішньої кишені коробку і потряс нею перед дітьми. — Час продовжує життя, лікує, показує істину, все розставляє на свої місця… Всім потрібно ще трохи часу…

— Але ж це крадіжка!

— Ну, кожен крутиться, як може, — знизав плечима незнайомець. — А тепер геть! Мені пора.

— Не так швидко! Поверніть тій жінці час.

— А то що? — тип скрутив зневажливу посмішку.

— Бо розкажу про вас Пані Мані!

— Ха! І як же ти це зробиш? Кричати будеш на вулиці? — слова про Пані Мані налякали злодія: он як спина витягнулася і очі округлилися.

— Ну чого ж, подзвоню по мобільному! Чи ж даремно їх винаходили? — тепер у Андрійка хитренько світилися очі.

— Гр-р-р-р-р, — загарчав чоловік, чим нагадав недолугого пірата з комедійного кіно. — Дурнуваті мобільні. Ні, воно то добре з одного боку, час можна красти цілими мотками. А з іншого… триклята техніка. Чого вам треба?

— Ви знаєте, як потрапити у часовий вимір?

— Аякже! — гордо заявив злодій, високо задираючи носа.

«Злодійкуватий, ще й чванливий. Такого можна гарно розговорити»: подумав Андрійко