Розділ I Трофей

Андрійко дивився, як перехожі кутають шарфами почервонілі носи, і сам легенько поїжився. Зовсім вже холодно. І де Софія ходить? Хоч чекати він не любив, проте в моменти, коли лишався на самоті, міг думати про план повернення Ноктіс. Міркував він багато, але, чесно кажучи, нічого путнього на думку не спадало.

Хранителі снів дали зрозуміти, що минулого не зміниш. Лише Дрімця шепнула на вухо, що зарадити в тому ділі можуть Хранителі часу. Тільки в них є сили впливати на минуле та майбутнє. Якщо покрутити жорна часу в протилежному напрямку, можна відмотати події назад. Але от як дістатися в часовимір попросити про допомогу, не сказала.  

З того дня, як вони спинили Морока, минуло кілька тижнів. Проте все так змінилося. Андрійкова мама покинула Піраміду. Зараз вона знов обіймає посаду психолога. Допомагає людям, як завжди того хотіла. Захист Хранителів діє добре, тенетники пані Мелісу більше не чіпають. Аори потихеньку повертаються в світ людей.

Веснянка знову зайнялася розведенням рослин. Її магазин тонув у квітах навіть пізньої осені. Пан Рох повернувся у притулок для тварин. Блакитний фламінго також там поселився. Ніхто не знав, куди його дівати. А сам він йти не хотів. Назвали його Блу. Птах на кличку відкликався, що було геть незвично для пернатого. Зефірчик так прив’язався до Софії, що дівчинка чи не щодня мусила приходити в гості і брати його на прогулянку.  

Андрійко знудився. Аби трохи вбити час, одягнув свої окуляри з жовтими скельцями. Виявляється, в них є багато можливостей. Якось випадково хлопчик покрутив оправу навколо лінзи і аж крикнув від несподіванки. Окуляри показували не лише людей чи аор. Через скло можна було побачити переходи між світами. Правда, щоб таки перетнути цю межу, треба було мати спеціальний пристрій.

Андрійко запримітив, як на розі будинку з’явилася Софія. Та ще й не сама. Поряд дріботів шарпей незвичного ніжно персикового кольору з милими складочками. Перехожі заглядалися на песика, корчачи зворушливі гримаси. За ними летів аж надто великий горобець. Андрійко і без жовтих скелець розумів, що то Софія, Зефірчик і Блу. Пан Рох зробив для них камуфляж, який носили всі аори. А то компанія вгодованого поросяти і блакитного птаха аж надто привертала б увагу.   

— Ну от нащо Софія знов Зефірчика притягла? Його ж не прогодуєш. Певно, вже всі кишенькові гроші спустила йому на солодощі, — буркотів хлопчик.

Мандрівник знов тримав у руках окуляри. Цікаво подивитися, хто тут невидимий ходить. Простір навколо нього пронизували тисячі різноманітних ниток. Деякі з них здіймалися ввись. Хлопчик посміхався, дивлячись, як між звичайними містянами поважно прогулюються аори з інших світів.

Раптом його погляд зачепився на дещо незвичне. Неподалік на лавці сиділа жінка. Поки дмухала на одну руку, щоб зігріти, в іншій тримала телефон. Очей не відводила від екрана. Все б нічого — картина звична. Тільки от без окулярів не видно, що ззаду над жінкою схилився дивний злодійкуватий тип. Андрійко вгледів, як той відмотує щось на зразок товстої напівпрозорої нитки. Хлопчик не зводив з нього погляду. Тип помітив. Заметушився. Скрутив таку гримасу, ніби щойно слимака облизав. Швидко відірвав нитку і сховав у невелику коробку.

— Як? Як вже минуло півгодини?! Я ж на хвилинку в телефон заглянула! — стрепенулася жінка, зірвалася з лавки і побігла у своїх справах.

— Привіт. Ти не дуже змерз? Ми в кондитерську заходили, — збоку біля Андрійка вже стояла Софія.

Через почервонілі щоки і розтріпане кучеряве волосся дівчинка нагадувала персонажа дитячої казки: вся така повітряна і припудрена інієм.

— Дивися! — замість привітання Андрійко підніс до її очей жовтуваті скельця. — Бачиш он того типа?

— Ага. Що за один?

— Не знаю. Мені здається, він щось краде.

Тим часом сумнівний персонаж задкував від дітей у напрямку двоповерхової споруди.

— Що краде?

— Не знаю, але з’ясую! Я за ним, а ви — за мною!

Мандрівник рванув за чолов’ягою, поки той не встиг дати драпака. Злодюжка роззирався на всі боки. Зрозумів — попалився не на жарт. І що то за малий такий, що побачив його? Для людей він же непомітний!

Чоловік у великуватому коричневому костюмі та капелюсі такого ж кольору не знайшов кращого вигляду, ніж побігти сходами до сірої будівлі. Андрійко поспішав слідом. Хлопчику навіть не треба було читати напис на табличці, щоб зрозуміти — злодій біжить до тридцятої школи. От же наївний! Нині ж вихідний.

Андрійко вже уявив, як тип тягне за ручку зачинених дверей і підстрибує з несподіванки, проте — о чудо! — двері прочинилися. Чолов’яга зник із виду. Хлопчик і собі забіг у вестибюль. Дивно. В школі було так гамірно. «Вони що, й по суботах вчаться? Бідолахи»: щиро поспівчував мандрівник «колегам», поки шукав очима крадія.

— Яка школа і який проєкт? — твердий, проте трохи монотонний голос тітоньки за стійкою змусив здригнутися.

— Я не… ем…, перепрошую, що? — хлопчик не міг зрозуміти, що від нього хочуть і що робити.

— Яка школа і який проєкт? — з легким роздратуванням повторила пані в окулярах з грубими скельцями. — Ви взагалі прийшли брати участь в ярмарку чи як?

Андрійко оглянувся через плече. Поряд відсапувалася Софія. На мить йому стало соромно. Подруга бігати не могла. Скільки ж зусиль вона доклала, щоб дійти сюди так швидко.