Частина 2

Спочатку вона подумала, що це здалося.
Нота була надто тонкою, майже неіснуючою. Така, яку легко списати на втому або на гру уяви. Але вона не зникла.
Вона повторилась.
Тихіше. Ближче.
Елія не відходила від вікна. Її пальці ледь торкалися холодного скла, ніби вона могла відчути звук через нього.
Ще одна нота.
Потім — ще.
І раптом це вже не були окремі звуки.
Це була мелодія.
Повільна. Розтягнута. Неправильна.
Наче її грали інструменти, яких не існує.
Елія заплющила очі.
І на мить їй здалося, що вона стоїть не в кімнаті, а десь зовсім в іншому місці — під високим куполом, де повітря пахне пилом і старим деревом, а світло падає зверху, розрізаючи темряву.
Вона різко розплющила очі.
Кімната була на місці.
Але музика — ні.
Вона стала голоснішою.
І йшла не ззовні.
Вона йшла… знизу.
Елія відступила від вікна.
Потім — повільно підійшла до дверей.
Сходи.
Звідти.
Вона не пам’ятала, щоб хтось у будинку коли-небудь грав музику.
Тут взагалі ніхто не створював зайвих звуків.
Елія відчинила двері.
Скрип розрізав тишу занадто різко.
І музика на секунду обірвалась.
Наче хтось почув її.
Вона завмерла.
Секунда.
Друга.
Потім — мелодія повернулась.
Ще повільніша.
Ще ближча.
Елія ступила на сходи.
Дерево під ногами ледь помітно здригнулося. Вона спускалась обережно, тримаючись за перила, які були холоднішими, ніж зазвичай.
На другому поверсі було темно.
На першому — світло.
Двері під’їзду були відчинені.
І там стояли люди.
Ті самі, яких вона бачила щодня.
Сусіди.
Жінка з кутової квартири.
Старий чоловік, який завжди курив біля входу.
Хлопець, що ніколи не вітався.
Вони стояли разом.
Надто близько.
І всі дивилися в один бік — на вулицю.
Елія спустилась ще на кілька сходинок.
— Ви… чуєте це? — тихо запитала вона.
Ніхто не відповів.
Жінка раптом посміхнулась.
Надто повільно.
Надто рівно.
— Вона гарна сьогодні, — сказала вона, не повертаючи голови.
Елія завмерла.
— Хто? — запитала вона.
Старий чоловік тихо видихнув, ніби сміявся.
— Вистава, — прошепотів він. — Ти ж теж отримала?
Елія відчула, як у грудях щось стискається.
— Що отримала?
Хлопець нарешті повернув голову.
Його очі були дивно порожні.
— Квиток, — сказав він. — Не вдавай, що ні.
Музика стала гучнішою.
Тепер її вже неможливо було ігнорувати.
Вона тягнулася з вулиці, огортала, проникала під шкіру.
Жінка зробила крок вперед — до виходу.
Інші рушили за нею.
Повільно.
Синхронно.
Наче їх хтось вів.
Елія не рухалась.
Лише дивилась.
Як вони виходять.
Як зникають у тьмяному світлі.
Як музика забирає їх разом із собою.
І тільки коли останній з них переступив поріг, хлопець зупинився.
На мить.
І, не повертаючись, тихо додав:
— Не запізнюйся.
Двері під’їзду повільно зачинились.
Музика залишилась.
Елія стояла одна.
І тепер вона чула її не тільки в повітрі.
Вона звучала десь глибше.
Всередині.
Наче хтось уже почав виставу.
Без неї.