Розділ 1

Дюсоленд прокидався без світанку.
Світло тут ніколи не було справжнім — воно ніби проходило крізь щось, перш ніж торкнутися вулиць. Будинки стояли щільно, мов притиснуті один до одного, з облупленими фасадами і вікнами, що дивилися вниз, а не назовні. У провулках завжди пахло вогкістю, металом і старими речами, які ніхто не наважувався викинути.
Тут не було дітей, що голосно сміються.
Не було криків з відкритих вікон.
Навіть кроки здавалися приглушеними, ніби саме місто не дозволяло шуму існувати довго.
Люди жили обережно.
Вони працювали, поверталися додому, зачиняли двері і не ставили зайвих запитань. У Дюсоленді не було звички цікавитися чужим життям. Це вважалося небезпечним.
Особливо після того, як почали зникати.
Спочатку — раз на кілька місяців.
Потім — частіше.
І завжди без сліду.
З часом місто навчилося не помічати.
Елія жила на третьому поверсі старого будинку, де сходи скрипіли навіть тоді, коли по них ніхто не йшов. Її кімната була вузькою, з низькою стелею і одним вікном, яке виходило на глухий двір.
Вона не прикрашала простір.
Жодних фотографій.
Жодних дрібниць, що могли б нагадати про щось тепле.
Лише старе дзеркало, стілець, вузьке ліжко і металевий каркас, який вона зробила сама — для тренувань.
Метал був холодний навіть удень.
Елія любила цей холод.
Він був чесний.
Їй було двадцять п’ять.
Вона виглядала так, ніби світ не торкався її повністю. Бліда шкіра, тонкі риси обличчя, темні очі, що здавалися глибшими, ніж потрібно. Її волосся спадало важкими хвилями — майже чорне, з відтінком попелу, і вона ніколи не намагалася зробити його «живішим».
У її зовнішності було щось від старих кінохронік — холодна краса, від якої не стає затишно.
Ніби вона належала іншому часу.
Іншому місцю.
Її тіло було точним.
Надто точним.
Тонкі руки, сильні плечі, гнучка спина — кожен рух відточений до автоматизму. Вона могла тримати рівновагу там, де інші навіть не наважувались спробувати. Могла вигинатися під кутами, що виглядали неправильними.
Але цього було недостатньо.
У Дюсоленді не було цирку.
А за його межами — не було місця для неї.
Елія обійшла всі трупи, до яких могла дістатися.
Їй казали різне.
«Ти занадто холодна.»
«У тебе немає контакту з глядачем.»
«Це технічно добре, але… без душі.»
Одного разу їй сказали чесніше:
«Ти виглядаєш так, ніби вже не жива. Люди не хочуть на це дивитися.»
Вона не сперечалася.
Просто кивнула.
І більше не повернулася.
Відтоді вона тренувалася для себе.
Щоночі.
Металевий каркас стояв посеред кімнати, і вона знову і знову повторювала рухи, які ніхто не побачить. Висіла вниз головою, тримала баланс на пальцях, повільно розтягувала тіло до межі, за якою починався біль.
Біль їй подобався.
Він доводив, що вона ще тут.
Іноді вона уявляла, що перед нею є сцена.
Світло.
Глядачі.
Тиша перед початком.
Але ця уява завжди закінчувалась однаково — порожнечею.
Ніхто не аплодував.
Ніхто не дивився.
Лише її дихання, важке і рівне, і скрип металу.
Того дня вона повернулася раніше, ніж зазвичай.
На вулиці було тихіше, ніж мало б бути навіть для Дюсоленда. Люди рухалися швидше, не дивлячись один на одного. Декілька вікон були зачинені раніше, ніж зазвичай.
Елія це помітила.
Але не зупинилася.
Вона піднялася сходами, відчинила двері і зайшла до кімнати.
І лише тоді зрозуміла, що щось змінилося.
Повітря було іншим.
Густішим.
Наче перед грозою, якої тут ніколи не буває.
Вона повільно підійшла до вікна.
За склом двір виглядав звично.
Але світло…
воно було занадто тьмяним.
І десь дуже далеко — майже за межами слуху —
прозвучала нота.
Тонка.
Чужа.
Елія завмерла.
І вперше за довгий час
не захотіла рухатися далі.