Мандрівниця між Світами.

Холодушка

У самому серці дрімучого лісу, поміж високих, сивих від часу дерев, ховалося озерце. Хоча яке там озерце — справжнісіньке болітце. Невелике, але крижане! Навіть у найсонячніший день вода в ньому залишалася холодною, мов з джерела.

У цьому болоті жила сім’я: тато Жаб, мама Жабка, дідусь Жабер і маленьке зелененьке жабеня на ім’я Холодушка.

Це була дівчинка — весела, грайлива жабка, яка постійно встрявала в якісь пригоди. Іноді смішні, іноді небезпечні.

Того дня небо ще зранку затяглося темними хмарами. Вони нависли так низько, що аж торкалися гілля старезних дубів, які стіною оточували болото. Одна, найтемніша хмара, зачепилася за верхівку стрункої ялинки, і та роздерла її своїм гострим шпилем. З неба хлинув дощ — немов відром вилили. Важкі краплі бомбардували воду, і на її поверхні з’явилися сотні, тисячі бульбашок. Виглядало так, ніби в озері закипіла вода.

Холодушка тим часом лежала на спині на широкому лататті, підсунувши лапки під голову, і ловила язиком дощові краплі. Їй подобалась ця прохолода — адже вона була її стихією. Та десь глибоко в душі Холодушка мріяла про теплу воду, про чисті озера, про світ за межами їхнього болота.

Вона часто уявляла, як покидає дім і вирушає відкривати нові землі. Але як би не старалася уявити, що там далі — нічого не виходило. Вона ніколи не була навіть на березі — батьки забороняли. Проте одне вона знала точно: десь там, за лісом, існують інші, чарівні світи!

Ялинка відпустила хмару, і та повільно попливла далі. Між розірваними хмарами несміливо блиснуло сонце, але його промінь загубився в густому листі.

Дощ ущух. Перший післядощовий комарик, сміливий і голодний, пролетів просто над головою Холодушки. Вона ліниво зиркнула на нього, підвелася і плавно пірнула у воду.

Жабка не була голодна, а їсти просто так — не хотілося. Комарику пощастило.

Холодушка припливла додому й одразу почала чіплятися до мами — поважної, кругленької зеленої жабки:

— Мамо, а що там — за високими деревами, які ростуть на березі нашого болота?

Батьки вже давно домовилися, як відповідати на її настирливі питання. Мама навіть не замислилась:

— Там живуть страшні, дуже жахливі потвори. У них дві довгі лапи, які дозволяють ходити по воді, і гострий дзьоб, яким вони хапають необережних жабенят...

Холодушка ображено насупилася:

— Мамо! А далі? Що далі? Що за лісом?

— Запитай у тата, — відповіла мама, не піднімаючи погляду.

— Завжди одне й те саме, — пробурчала жабка.

Тато саме тягнув до хатки велику комаху. Важко дихаючи, він на хвильку присів перепочити.

— За лісом? — перепитав, чухаючи потилицю. — Жах…

— Та знаю я, — перебила донька. — Жахливі потвори-жабоїди. Бридкі й незграбні. А за ними? Що далі за ними?

Тато зніяковів:

— Запитай у діда. Він старіший, а значить…?

— Що? — очі Холодушки аж засяяли.

— Мудріший, — урочисто відповів тато.

— Ясно, — зітхнула жабка, і вогник надії згас у її очах.

Вона вже й не сподівалась дізнатися щось про далекі світи. Але в глибині душі вірила: їхнє холодне болітце — не єдине у світі. І десь там, за лісом, обов’язково є щось більше, тепліше і… чарівне.

    Дід Жабер дрімав у кріслі-гойдалці, зробленому з цілого риб'ячого кістяка. Він дуже пишався цим кріслом, бо такого не було ні в кого, навіть у Мудрого Півторака.

- Діду! - закричала Холодушка, бо дід був трохи глухуватий і потрібно було кричати.

- Га? Що? - мляво відреагував дід і навіть не відкрив свої вилупкуваті очі.

- Діду, що знаходиться за лісом?

- За ліс-оооо-ом! - протягнув дід, відкривши свої банькаті очі і здивовано подивившись на онучку. - За лісом... Найдальше, куди я заходив, була невелика галявина в лісі, а поруч джерельце дзюркоче. Вода чиста, чиста. Так от, мала, я тільки встиг накивати звідти п'ятами. Ще б трохи, і мене проковтнула б страшна істота, без лап, але з довгим, предовгим хвостом... Хр-р, хр-р, хр-р...

  І раптом дід закрив очі і захропів.

- Діду? - прошепотіла онучка.

  Дід відкрив свої дивні очі і проскреготав:

- Не дивись йому в очі! Нізащо! Подивишся – і все, смерть! - і дід знову засопів.

- Так що там далі, діду?

- Не знаю, - не відкриваючи очей, відповів дід. - Сходи до дядька Сома, він знає.

Дядечко Сом 🐋

Хто такий дядечко Сом? Кажуть, що він знає відповіді на всі запитання. Адже його предки — ну дуже давні — жили ще в такі далекі часи, що ніхто й не пам’ятає, коли саме. Подейкують, що тоді вони мешкали на суші. Мали не плавники, а справжні лапки, і могли вільно гуляти суходолом. Але після Великої Повені їм довелося перебратися у воду. Там їм сподобалося настільки, що з того часу й дядечко Сом мешкає під старою корягою у болоті — й ні за які скарби не згодився б жити на суші.

Усі мешканці озера, якщо мали важливе питання, пливли саме до нього — за порадою.

Холодушка поспішала. Її нестримно тягло дізнатися, що ж там — за темним лісом, за високими дубами. Чи справді далі вже кінець світу? А може, навпаки — там починається інший, новий світ? Її лапки працювали як весла, і жабка неслася до старої коряги, аж хвильки розліталися.

Раптом перед нею вигулькнув її приятель — Пискарик.

— Ти куди преш, мов навіжена? — запитав він, ледве дихаючи. — Думав, не дожену тебе!

— По справах, — кинула Холодушка.