Мандрівниця між Світами.

ХОЛОДУШКА

  В одному дуже старому, дрімучому лісі, серед густих вікових дерев, ховалося озерце. Хоча яке там озерце – це було маленьке болітце. Але ж яке холодне! Навіть у сонячну погоду вода в ньому залишалася крижаною. У цьому холодному болоті жила сім'я: тато Жаб, мама Жабка, дід Жабер і одне маленьке, зелененьке жабеня на ім'я Холодушка.

  Це була дівчинка, весела, грайлива жабка, яка дуже любила встрявати у різні пригоди – іноді приємні, іноді небезпечні.

  Того дня небо з самого ранку затягло темними хмарами. Вони опустилися так низько, що зачіпалися за гілля вікових дубів, що оточували озерце щільною стіною. Одна, найтемніша хмара, зачепилася за високу ялинку, і зелена красуня роздерла своїм гострим верхів'ям темні клуби. Дощ линув немов з відра; важкі краплі бомбардували поверхню озера, і на воді з'явилися сотні, тисячі бульбашок. Одні лопалися, на їхньому місці виникали інші, наче в озеро вкинули величезний кип'ятильник, і вода почала кипіти.

  Холодушка лежала на спині, підсунувши лапки під голову на широкому листку зеленого латаття, і ловила язиком прохолодні краплі. Вона мріяла про теплу і чисту воду, про життя за межами їхнього болота. Її маленька голівка часто була заповнена такими думками, хоч це й дивно для малої жабки.

  Вона уявляла, як покидає свій дім, своє болото, і вирушає відкривати нові світи. Але як би вона не намагалася уявити ці світи, у неї нічого не виходило. Вона ніколи не була далі свого болота і навіть на берег не виходила, бо батьки забороняли. Але Холодушка була впевнена в одному: чарівні світи існують!

  Ялинка відпустила хмару, і та поволі відлетіла. Між хмарами блиснуло сонечко, але цей несміливий промінчик загубився в густому листі дерев, що оточували болото щільною стіною. Дощ припинився. Перший комарик, що вилетів після дощу, пролетів над Холодушкою, дзижчав над самою головою. Вона ліниво провела поглядом сміливця, піднялася і пірнула у воду.

  Жабка була не голодна, і їсти для забави вона не хотіла. Тож комарику пощастило. Холодушка припливла додому і стала приставати до мами, поважної зеленої товстушки:

- Мамо, а що знаходиться за високими деревами, які ростуть на березі нашого болота?

  Мама з татом уже домовилися, як відповідати допитливій доньці, тож довго не вагалася:

- Там живуть страшні, дуже жахливі потвори. У них дві високі ноги-лапи, що дозволяють їм ходити по воді. Своїм довгим і гострим дзьобом вони хапають маленьких, необачних жабенят.

  Холодушка ображено насупилася:

- Мамо! А далі? Далі що? Що далі знаходиться? За лісом?

- Запитай у тата.

- Завжди так, - образилася жабка.

   Тато якраз затягував до хатини величезну комаху, він важко дихав, тому відповів не відразу. Спочатку віддихався:

- За лісом? - почухав він потилицю. - Жах...

- Знаю! - перебила донька. - Жахливі потвори жабоїди, бридкі й незграбні. А далі? За ними що?

  Тато Жаб зніяковів:

- Запитай у діда. Він старіший, значить, що?

- Що? - перепитала Холодушка. В її очах засяяв живий вогник надії.

- Мудріший.

- Ясно, - сумно промовила жабка.

  Вогник в очах згас. Вона втратила надію дізнатися хоч щось про далекі болота, які, на її думку, існують. Адже не може бути, щоб їхнє озеро було єдиним на всьому світі.

  Дід Жабер дрімав у кріслі-гойдалці, зробленому з цілого риб'ячого кістяка. Він дуже пишався цим кріслом, бо такого не було ні в кого, навіть у Мудрого Півторака.

- Діду! - закричала Холодушка, бо дід був трохи глухуватий і потрібно було кричати.

- Га? Що? - мляво відреагував дід і навіть не відкрив свої вилупкуваті очі.

- Діду, що знаходиться за лісом?

- За ліс-оооо-ом! - протягнув дід, відкривши свої банькаті очі і здивовано подивившись на онучку. - За лісом... Найдальше, куди я заходив, була невелика галявина в лісі, а поруч джерельце дзюркоче. Вода чиста, чиста. Так от, мала, я тільки встиг накивати звідти п'ятами. Ще б трохи, і мене проковтнула б страшна істота, без лап, але з довгим, предовгим хвостом... Хр-р, хр-р, хр-р...

  І раптом дід закрив очі і захропів.

- Діду? - прошепотіла онучка.

  Дід відкрив свої дивні очі і проскреготав:

- Не дивись йому в очі! Нізащо! Подивишся – і все, смерть! - і дід знову засопів.

- Так що там далі, діду?

- Не знаю, - не відкриваючи очей, відповів дід. - Сходи до дядька Сома, він знає.

                                                             ДЯДЕЧКО СОМ🐋 

  Дядько Сом, хто він? Кажуть, що він знав відповіді на всі запитання, бо його далекі предки, ну дуже далекі, жили у такі стародавні часи, що ніхто навіть не пам'ятає, коли це було. Мешканці озера говорять, що предки дядечка Сома тоді жили на суші. У них замість плавників були лапки, і вони могли мандрувати по землі. Але після великої повені їм довелося перейти жити у воду. Вони так звикли жити у воді, що й дотепер дядько Сом живе у нашому болоті під старою корягою і нізащо на світі не погодився б жити на суші. Мешканці болота, які хотіли щось запитати, йшли до нього за порадою.

  Холодушка дуже поспішала, їй хотілося якнайшвидше дізнатися, що ж знаходиться там, за темним лісом, за височезними дубами. Чи закінчується там їхній світ? Чи, можливо, там існують інші світи? Вона жваво рухала маленькими лапками, щоб швидше дістатися до старої коряги. Зненацька перед нею випірнув її приятель Пискарик.