Тридцять п’ять років тому в країні Буськ, у селі Гаврилівка, народився хлопчик. Назвали його Остапом. Село було збудоване посеред рівнини, оточеної густими лісами з міцною деревиною. З неї звели геть усі будинки, а селяни заробляли на життя продажем дерева в інші міста. Поселення потроху зростало: неквапливо, але впевнено. Щороку тут з’являлося кілька нових хатинок. Та невдовзі перед громадою постала проблема: у межах захисної стіни, що оточувала село, незабаром мали закінчитися вільні ділянки. Доведеться робити вибір — зупинитися на досягнутому чи готуватися до розширення поселення…
Хлопчик ріс доволі допитливим. Здавалося, його цікавість не мала меж. Він розпитував геть про все: чому однієї ночі зірки сяють, а іншої на небі не видно жодної; чому дітям заборонено виходити гуляти за стіни… Якось його допитливість ледь не коштувала йому життя. Сталося це, коли Остапові було шість років.
Одного раннього туманного ранку хлопчик прослизнув за стіну, коли з села виходила варта, що супроводжувала лісорубів до місця роботи. Хто ж міг утримати малого бешкетника за стінами, коли навколо простягався такий дивовижний, величезний і недосліджений світ? Маленький Остап сховався під возом і, дочекавшись, поки ворота зачиняться, відпустив руки та впав на землю. Підвівшись, хлопчисько обтрусився, випростався — і ноги самі повели його назустріч пригодам…
Ходили байки, що в лісі є старовинне поховання якогось там Мандрита.
— Хто ж цей Мандрит? — не давала спокою юнакові цікавість.
Усе, що йому пояснювали дорослі, зводилося до того, що Мандрити — це такі собі солдати, тільки трохи сильніші за звичайних. А на запитання, чому вони сильніші, ніхто не міг дати відповіді. Татко лише знизував плечима й нічого не міг пояснити. Та звідки звичайному лісорубу, який не вмів ані читати, ані писати й народився задовго після смерті того Мандрита, знати щось про Мандритів? От Остап і вирішив прогулятися до могили того самого воїна, щоб дізнатися, чим же той був таким особливим.
Та чи знав юний Остап про небезпеки цього світу? Здається, батьки йому про них не розповідали… Коли хлопчик опинився в лісі, перед ним ніби відкрився зовсім інший світ. Він повільно йшов, розглядаючи незнайому місцевість зблизька. Раніше зелені крони дерев він міг бачити лише з дзвіниці церкви, а тепер вони височіли просто перед його очима. І це було зовсім інше відчуття…
Повіяло вітром, зашелестіло листя, захиталася трава. Для природи це було звичайне буденне явище, але для дитячих вух воно звучало, наче чарівна мелодія. А ніс вловлював стільки нових запахів! Особливо після того, як Остап вийшов із Дубової галявини до Соснової. Він ніколи раніше не відчував запаху хвої й навіть не міг збагнути, що саме так чудово пахне…
Тож він сміливо крокував лісом, дивуючись, чому дорослі постійно ходять у супроводі солдатів і взагалі майже ніколи не виходять за стіни.
Відповідь не забарилася… Остап не встиг пройти й сотні метрів лісом, як почув хрускіт гілок і шелестіння листя. Хлопчик злякався, але не побіг назад. Натомість підняв дубову палицю й закричав…
— Покажися, хулігане! — крикнув Остап. Очі його видавали переляк, попри хоробрість, яку він намагався продемонструвати.
А тим хуліганом виявився ніхто інший, як велетенська Спотворена Куниця. Дуже агресивна істота, що полювала в лісах і могла непомітно пробиратися навіть за стіни, повз варту. Живилася кров’ю тварин і людей. І маленький, тепленький, привабливий хлопчик міг стати для неї чудовою поживою.

Куниця, мов змія, виповзла з-поміж стовбурів і поглянула на хлопчика. Спочатку він навіть не помітив її, адже шерсть істоти мала колір деревної кори. Та коли вона поволі випросталася, стала на задні лапи й витягнулася на кілька метрів угору, спрямувавши погляд на свою здобич, Остап зрозумів, що перед ним саме те, через що дорослі ходять на роботу в супроводі солдатів…
— Ой-йой… — буркнув Остап, ступаючи задки.
Звідки ж малому хлопчикові було знати, що поселення зіткнулося з великою проблемою? Якийсь непомітний хижак перебив більшість худоби в селі й викрав кількох п’яничок, яких так і не знайшли.
— То ось чому тварин ховають у будинках… — промовив Остап, дивлячись на чудовисько переляканими очима.
Від страху Остап навіть випустив палицю, якою збирався захищатися. Коли він опустив погляд, щоб знайти її, то вже не зміг розгледіти крізь туман, що сягав йому аж до колін.
До чого ж привела ця пригода? Остап кинувся навтьоки. Він біг так стрімко, що навіть не зважав на кущі, гілки які ляскали його по обличчю, руках і ногах. Хлопчик кричав і зі сльозами благав когось про допомогу. Запах хвої вже не здавався йому цікавим, як і звуки, що їх створювали дрібні комахи, чи спів пташок, яким не було жодного діла ні до нього, ні до Куниці.
Аж раптом щось смикнуло Остапа. Він упав на землю, відчувши, як його руку щосекунди стискає дедалі сильніше. Хлопчик спробував підвестися й помітив, що рукою стікає щось тепле. Поглянувши вниз, він побачив зелену лозу, яка обвивала його рученя, а пелюсток своїм шипом упивався в шкіру.
Це була Берізка. Вона обвивала дерево й полювала в цьому місці. Біля її лігва валялася купа кісток різних тварин і панцирів комах. Хлопчик запанікував і різко смикнув рукою, але Берізка не відпускала. Щосекунди шелестіння гілля ставало гучнішим. Куниця не припиняла переслідування.