ГЛАВА 10: ОСТАННІЙ ПОДИХ

Спочатку було чутно лише глухий шум. Десь поруч хтось говорив, але слова зливалися в нерозбірливе бурмотіння. Голова була важкою, наче налитою свинцем. Лимар розплющив очі, та світло боляче вдарило по зіницях. Перед очима все плавало: темні силуети, клапті неба й гір, розмиті кольорові плями. Він спробував сфокусувати погляд, але марно. Зображення хиталося разом з усім навколо, наче він дивився на світ крізь воду.

Мандрит кілька разів моргнув. Поступово обриси стали чіткішими. Над ним простягалося похмуре небо, видиме крізь ґрати клітки. Воно було не блакитним, а сірим і непривітним, наче й сама погода сумувала цього дня. Поруч миготіли чиїсь обличчя, але через затуманену свідомість він не міг одразу їх упізнати.

Полонений мандрит спробував підвести голову, але у скронях загупало, а перед очима знову попливли чорні плями.

— Тихо, — почувся чийсь голос. — Не поспішай…

Голос здавався знайомим, але водночас чужим. Десь він уже його чув… Лимар заплющив очі й глибоко вдихнув. Пам’ять поверталася уривками. Він згадав удар. На щастя, основну його силу поглинув шолом. Якби не він, Денис так і залишився б лежати на тому пагорбі. Голова розлетілася б, наче горішок.

Поступово почали повертатися й спогади про бій. Уривки подій, що мерехтіли перед очима на пагорбі, складалися докупи, немов шматочки пазла. Та найважливішого він досі не розумів. Де він?

— Ти бився гідно, юний мандрите, — почувся голос праворуч.

Денис повернув голову й побачив усміхненого Олега.

— Олеже, — промовив він, а тоді озирнувся й помітив Сергія. — Сергію.

Сергій лише усміхнувся, нічого не відповів і сперся спиною об ґрати. На його обличчі читалося змирення з неминучою долею. Та він не хотів уголос говорити про те, що не давало йому спокою.

Денис запитав, де вони й що відбувається. Олег пояснив, що вони потрапили в полон до Щурячого короля, і кивнув ліворуч. Лимар трохи проповз уперед і поглянув на підвищення з троном. На ньому сидів щур, схожий на людину, але значно більший за своїх родичів. По-перше, він був набагато вищим і товстішим за інших. Саме таким, мабуть, і мав бути король… Його плечі вкривали наплічники, зроблені з людських черепів, а від них аж донизу спадав плащ із людської шкіри. На грудях плащ з’єднувала перев’язь із людських рук. Про його високе становище свідчила й корона, сплетена з людських ребер. Передні зуби-ікла виблискували золотом. На поясі висів футляр із золотим мечем, а з іншого боку — булава, символ його влади. На зап’ястях обох рук красувалися браслети з людських кісточок.

— Кожен колись падає. Не все залежить від нас. Є купа факторів та обставин, які впливають на життя, — намагався Олег донести до Дениса, щоб той не картав себе.

Не сказати, щоб це допомогло. Денис зиркнув краєм ока на Байду, та його увагу швидко привернули крики. Людські крики. Увесь табір був заставлений клітками, переповненими полоненими. Одного чоловіка витягнули з клітки й потягли кудись. Він кричав і пручався, але його волочили далі, аж поки він не стер стопи до крові об кам’янисту підлогу.

Лимар озирнувся й зрозумів, що вони опинилися у величезному заглибленні посеред скельного масиву. Високі кам'яні стіни здіймалися навколо, утворюючи природну чашу, достатньо простору для табору з численними клітками й полоненими. Позаду їхньої клітки виднівся вузький прохід між скелями, який охороняли щури. Та зараз вартові стежили за тим, що коїлося в таборі, і, здавалося, щиро раділи людським мукам. Це було видно з їхніх пик: щури пищали від захвату, слухаючи крики полонених, і реготали.

Чоловіка притягли до здорового казану, біля того казана, який стояв на багатті крутилося трійка щурів в білих мантіях, з поясами, як у алхіміків та іншим спорядженням. Один мішав воду, другий зачитував якусь книгу, а третій додавав в гарячу воду інгредієнти. А дрова до багаття підкидав якийсь щур зі складу обслуги. І настала мить, коли того чоловіка, якого підвели до чану двоє щурів взяли за руки, двоє за ноги і почали розгойдувати.

— Кидай! — писклявим голосом наказав, найімовірніше, алхімік серед щурів і відступив на кілька кроків, аби його не забризкало окропом.

Чоловіка жбурнули просто в казан із киплячою водою. Він закричав, забив руками по воді й, обпікаючись, спробував вибратися. Його шкіра миттю почервоніла, а все тіло затремтіло. Та вилізти йому не дали. Щур, який помішував воду, вихопив із казана величезну ложку завдовжки з лопату й ударив нещасного по лобі. Від удару чоловік відлетів назад і повністю занурився у воду. Після цього не було ні крику, ні спротиву…

— Яка гидота… — прокоментував Лимар, стискаючи ґрати й відводячи погляд.

— Далі найцікавіше, — буркнув Сергій, уже не дивлячись на те, що відбувалося, а лише милуючись небом.

Поки Лимар був непритомним, вони побачили чимало… Щур зачерпнув із чана трохи киплячої рідини й перелив її до спеціальної посудини. До нього інші людиноподібні щури підтягнули на мотузках звичайного Спотвореного щура, який здичавіло кидався навіть на своїх більш спотворених родичів. Кілька кремезних щурів за наказом Щурячого короля скрутили полоненого гризуна. Головний алхімік розкрив йому пащу й влив усередину рідину, яку щойно набрав із чана.

Усі людиноподібні щури повідскакували. Звичайний Спотворений щур упав на бік і почав битися в конвульсіях та голосно пищати. З його пащі рікою лилася піна, а щури відступали дедалі далі, намагаючись не торкнутися тієї гидоти.