ГЛАВА 7: СПУСТОШУВАЧ

Як це часто трапляється, дорога містить у собі купу небезпек… Але які ще небезпеки може ховати дорога в цьому суворому світі? А їх цілком та всюди досхочу! Варто лиш зійти на доріжку, яку не охороняє королівство. Як правило, це дороги державного значення, які охороняють солдати під керівництвом Мандритів. Самі Мандрити, звісно, працюють на підставі Угод і заробляють на державній службі собі на безтурботну пенсію.

Денис із Софією розділилися з групою Мандритів на чолі з Олегом. Кожен пішов своїм шляхом. Та в їхні плани входило зустрітися в одному з поселень на шляху до столиці. Окрім небезпек, дорога могла приховувати ще й таємниці та несподівані зустрічі.

Лимар та Софія уважно дослідили сучасні карти й карту, яку Софія поцупила у матусі. Вони проклали оптимальний маршрут через руїни колись великого міста, зруйнованого ще задовго до того, як Землю заполонили Спотворення.

Місто було дуже старовинним та надзвичайно великим. Воно навіть не мало стін! Що виглядало дико для кожної людини.

— Як це місто й без стіни?! — запитували себе усі, хто бував тутечки вперше.

Не виключенням стала й Софія, яку це здивувало не менш.

— Тому ми й йдемо руїнами… — зауважив Денис, будучи насторожі.

Ще матуся в дитинстві розповідала йому про казочки та небезпеки старих занедбаних міст. Лише рештки зруйнованих будиночків досі якось трималися, понівечені течією часу, але ще не розсипалися остаточно. Подекуди від будівель залишалися лише уламки стін, що стирчали із землі, наче старі кістки.

Вулиці, якими колись ходили люди, тепер ледве вгадувалися поміж заростей та руїн. Деякі будинки природа майже забрала собі, обплівши їх травою та кущами, а на інших ще виднілися сліди того, що колись давно тут жили люди. І чим далі вони просувалися, тим більше Денису здавалося, що це місце краще не недооцінювати. Старі міста могли зберігати не лише історію, а й небезпеки.

— Міцні будинки… — оглядаючись, прокоментував Денис.

Він уперше в житті відвідав місто стародавньої людської цивілізації.

— Які великі будинки. Скільки там поверхів… — Софія почала рахувати поверхи, налічивши щонайменше вісім.

Вони йшли головною вулицею, що простягалася через усе місто. По обидва боки височіли будинки, які вже встигли обрости повзучими чагарниками. Усюди літали птахи, що звили собі гнізда серед покинутих будівель.

І куди ж без павуків… Деякі будинки, на щастя, залишалися далеко від їхнього шляху й були геть укриті павутинням. Туди нашим мандрівникам іти не доведеться. Тож цього разу з павуками, здавалося, можна було не мати справи.

— А якщо вони вийдуть на полювання? — насторожено запитала Софія.

— Що ж. Будемо битися, — коротко відповів Денис.

Вони ще трохи пройшлися, милуючись незвичайними краєвидами руїн, поступово поглинутих природою. Згодом вийшли на перехрестя, де дорога ліворуч спускалася з пагорба вниз. Удалині, на іншому пагорбі, виднілася Церква. Вона на диво міцно трималася й виглядала значно краще за інші будинки. Навіть складалося враження, ніби за нею хтось доглядав… Щоправда, її золоті куполи, схоже, колись розібрали. Тепер вони залишилися без золотої обшивки та хрестів, оббиті звичайним деревом.

— Та чи справжнє там було золото? — поцікавилася Софія, милуючись видом.

— Лише Мародерам, які його зняли, це відомо, — мовив Денис. — Та на диво Церква виглядає доглянутою…

Саме на останніх словах Денис і сам запідозрив, що в цьому місці хтось живе. Та споруда не давала йому спокою. Вона була далеко, проте навіть звідси виглядала надто добре. І саме це навіювало страх. Бо Денис одразу поставив собі просте запитання: хто може жити в такому місці? І відповіді на нього він не знав. Саме це й викликало в ньому серйозну настороженість.

Та раптом роздуми перервав дивний звук… Він прорізав повітря й стрімко наближався… Лимар хотів було скрикнути: «Бережися!», але реакція виявилася швидшою за слова. Він різко відштовхнув Софію вбік. Від несподіванки рудоволоса леді втратила рівновагу, впала й прокотилася дорогою вниз. Аж поки не вдарилася спиною об якусь іржаву прямокутну коробку, порослу мохом… Схожу на карету, але зроблену із заліза.

— Що за дідько?! — обурилася Софія.

Варто зазначити, що вона добряче забилася. Аж раптом її очі побачили спалах угорі, а вуха вловили вибух.

— Дідько… — промовила вона, підіймаючись і одягаючи маску.

Вона навіть не обтрусилася від бруду та пилу. Їй чогось бракувало. Посоха! Софія хутко побігла вгору, оглядаючи крізь дірочки в масці місцевість, аби помітити свою зброю.

— Лови! — почувся крик.

Знайомий голос. Це був Денис. Він кинув їй посох, який Чародійка впустила під час падіння. Сам Лимар щодуху мчав донизу, тримаючи в одній руці меч. Софія впіймала посох. Денис кивком вказав на вхід до однієї зі споруд, зруйнованих часом. Через мить обоє чкурнули в темряву.

— Невже це… — хотіла сказати Софія, та збуджений Денис її перервав.