ГЛАВА 6: ЩО ПРИХОВУЮТЬ СТІНИ

Із заходом Сонця група Мандритів дісталася міста, яке все ще шалено диміло. Дим заполонив повітря навколо нього. Дихати було важко, а запах гару пронизував кожен подих. Але це не стало перешкодою для четвірки Мандритів і Чародійки. Усі були озброєні. Софія йшла насторожено. Сіра маска, що закривала її обличчя, свідчила про готовність до будь-яких викликів. А посох, який вона міцно стискала в руках, був готовий будь-якої миті підкоритися волі своєї власниці й створити чари.

Перед міськими воротами, на дорозі до міста й одразу за нею лежали тіла вбитих людей. Звичайних містян і навіть солдатів. Ворота були відчинені. Ворог прийшов зненацька.

— Вони не були готові до нападу, — зауважив Байда, міцно стискаючи в правій руці руків'я меча.

— Їх наче вбили зброєю... А декого роздерли, — помітила Софія.

Сергій став на коліно біля мертвої дівчини й почав уважно оглядати рани.

— Кігті та пазурі, — мовив він.

— І сіра шерсть, — додав Остап, затиснувши між великим і вказівним пальцями кілька волосинок, які його пильне око помітило на тілі фермера.

— Щуряча шерсть, — сказав Денис. — Ці рани залишили щурячі кігті та пазурі.

— Але як щодо різаних і колотих ран? — раптом запитала Софія.

На мить її запитання поставило всіх у глухий кут. Щури й мечі... Щось не сходилося. Щури ніколи не користувалися зброєю.

— Відповідь чекає всередині, — коротко кинув Олег.

І Мандрити разом із Чародійкою рушили за ворота. Вони йшли головною вулицею, яку річка розділяла на дві дороги. Перед їхніми очима відкривався справжній жах. Колись живе місто перетворилося на могильник. Старі, діти, чоловіки й жінки, які ще зовсім недавно мирно жили та будували свій побут, тепер лежали жорстоко роздертими. Усюди валялися відірвані кінцівки, а кров, стікаючи канавками між бруківкою, якою були вимощені обидва береги головної вулиці, потрапляла до річки. Ліву й праву частини міста з'єднували кілька мостів, що слугували переправами через воду. Річка була не надто широкою — лише близько десяти метрів.

Шлях лежав до представництва Гільдії. Для цього потрібно було пройти головною вулицею кілька кварталів, звернути ліворуч, перейти на інший бік річки четвертим із восьми мостів і далі йти прямо вузькою вуличкою між будинками.

Скільки не йшли містом Мандрити та Чародійка, вони не зустріли жодної живої душі. Та нарешті знайшли відповідь на свої запитання щодо винуватців цієї різанини. Денис мав рацію ще біля міських воріт — це були щури. Зайшовши глибше в місто, вони побачили, що вулиці були всіяні і їхніми тілами. Більшість із них були такими самими, з якими Денис боровся в каналізації Фошок. Але деякі відрізнялися. Вони були... Людиноподібними. Їхніх тіл було значно менше, але навіть досвідченого Олега це здивувало.

— Що за гидота... — прокоментував Олег, побачивши людиноподібну істоту з головою щура, довгим хвостом, двома ногами, як у людини, та довгими кігтями на пальцях рук.

Денис хотів було нагадати про Передвісника Щурячого Короля, якого він знайшов ще у Фошках. Але не став. Вважав це недоречним. Усі й без того розуміли, що виявлена ним загроза підтвердилася в Божедарівці.

Біля тіла істоти лежав спис, перебитий мечем. Цей щур загинув у бою — через усі груди тягнувся глибокий поріз від меча. Його паща була широко роззявлена, а назовні безвольно звисав довгий язик.

— Що це? — запитав Денис.

Олег підвів погляд угору, а потім озирнувся на Лимара. Але в тому погляді було більше запитань, ніж відповідей. Байда підвівся й усе, що сказав, — бути дуже пильними. Він знав це місто, їм залишалося йти не так уже й довго. Але небезпека, схоже, чатувала на кожному кутку. Особливо враховуючи, що далі їм доведеться звернути у вузький провулок між будинками й пройти приблизно сто метрів до виходу на широку вулицю. Там вони звернуть праворуч, піднімуться вище й вийдуть до представництва Гільдії.

Чим далі вони йшли, тим частіше помічали каналізаційні люки, що валялися обабіч дороги.

— Ось як вони здійснили бліцкриг, — зауважив Остап.

— Схоже на те, — буркнув Олег.

Та що було дивним — вони не зустріли жодної небезпеки на шляху до представництва. Схоже, нападник уже давно покинув стіни цього містечка.

Двері представництва Гільдії були розпахнуті. Навкруги валялися десятки трупів щурів. Це було найбільше місце їхньої загибелі в усьому місті. Гордість за побратимів викликала на обличчі Олега усмішку.

— Що й варто було чекати від братів, — з повагою та шаною мовив піднесений духом Байда, попрямувавши до дверей.

Він не сподівався знайти тут живих Мандритів, але бачив, що ті дали гідну відсіч. І ця приємна для очей картина зігрівала його душу.

— Чому це ти радієш? — раптом запитав Сергій.

Олег розвів руки по сторонах й поглянув на колегу.

— Оглянься. Найбільшу відсіч дали побратими. Я тішуся, що вони дали такий славний бій ворогу, проти якого були створені боротися, — мовив Олег.

Мандрівники почали підходити ближче до входу. Вони не знали, чого їм чекати. Першим ішов Сергій, стискаючи клинок обома руками, тил прикривали Олег та Остап із луком, правий фланг контролював Денис, а лівий — Софія. Несподіваний свист розітнув простір. Сергій, відбивши наконечник стріли, скочив назад. Стріла за стрілою вилітали з мороку в бік Мандритів, але він майстерно відбивав кожну з них. Денис та Олег озирнулися й кивнули одне одному. Лимар покинув правий фланг і став на підмогу Сергію. Байда почав прикривати одразу два напрямки, ставши по діагоналі. Їхня мовчазна співпраця вражала Софію. Між ними відчувався майже ментальний зв'язок, настільки злагоджено вони діяли. Такого професіоналізму вона не очікувала від незнайомців. А все це — результат років тренувань на суворих полігонах Гільдії.