ГЛАВА 5: ПРОХАННЯ СОФІЇ

Ситі по горло корумпованими Фошками, Денис та Софія вирушили далі. Їхній шлях лежав через Божедарівку. Та цього разу їхня компанія поповнилася трійкою Мандритів: Олегом, Остапом і Сергієм. Тепер це була справді грізна команда, здатна впоратися з більшістю небезпек, що чатували на них у дорозі. Та чи всі небезпеки можна спинити мечем?

Група мандрівників уже другий день крокувала спекотним степом. Переважно він був укритий пшеничними ланами. Ферми Фошок були доволі великими й простягалися майже до половини шляху між Фошками та Божедарівкою.

Увечері вони розбивали табір просто серед поля, біля поодиноких дерев, чиї масивні крони дарували приємний затінок. Зазвичай навколо таких дерев посіви не росли, а крізь поле до них вели вузенькі стежки. Фермери також час від часу приходили сюди перепочити після виснажливої праці під сонцем.

Ці місця були напрочуд мальовничими. Безкраї пшеничні поля, яким, здавалося, не було кінця. Час від часу небо розтинали птахи, полюючи на дрібних комах. У далині темнів густий ліс, що відділяв землі Фошок від Божедарівки — саме туди прямували мандрівники.

Праворуч степ поволі спускався в широку долину. Унизу виблискувала довга річка, що протікала через кілька областей країни. Посеред її течії зеленіли невеликі острови. Здавалося, небезпеки тут не існувало. Її приховували краса цих краєвидів і тиша степу. Але це була лише оманлива ілюзія.

Наступного ранку, поснідавши смаженими яйцями, знайденими в гнізді того самого дерева, мандрівники вийшли зі стежки на головну дорогу, що пролягала через степ, і рушили далі.

Раптом Олег підняв руку й випростав долоню. Кожен Мандрит знав: це мовчазна команда зупинитися й завмерти. Чути було лише, як вітер шелестить пшеницею.

— Що відбувається? — порушила тишу Софія.

Олег різко повернув голову й жестом наказав чародійці мовчати.

— Мовчи й стій смирно, — пошепки порадив Сергій.

Байда мав не лише силу кількох чоловіків, а й неймовірно гострий слух. Якщо Остап славився орлиним зором, то кращого слуху, ніж у Олега, не мав жоден Мандрит. Він міг почути небезпеку за кілька кілометрів. Саме такою здатністю його наділив еліксир, виготовлений із решток міфічної істоти.

— Шурхіт крил... Багатьох, — тихо мовив Байда.

— Що це може бути? — задумливо пробурмотів Денис.

На відміну від решти, Остап уже зрозумів, що насувається. Він мовчки зайняв стійку, дістав лук і поклав на тятиву одразу дві стріли, чекаючи, поки небезпека наблизиться на відстань пострілу.

— Усім стати за Петричем! — наказав Олег, першим ступивши до нього.

— Чародійко, в центр!

Він схопив Софію за плече й одним рухом переставив її всередину строю, мов шахову фігуру. Чародійка навіть не встигла збагнути, що сталося. Усе відбулося блискавично. Решта Мандритів рефлекторно вихопили мечі, а вільною рукою стримували коней, аби ті не зірвалися з місця. Сергієві довелося тримати повіддя одразу двох — свого й Остапового.

— Саранча! — закричав Остап, випускаючи стріли одна за одною.

— Саранча? — перепитала Софія.

— Колись це були звичайні травоїдні комахи. Потім вони стали спотвореними хижаками, — пояснив Олег.

Остап без упину пускав стрілу за стрілою. Уже за мить навіть неозброєним оком стало видно рій велетенської Сарани.

— Скільки груп? — коротко запитав Олег.

— Три! — швидко вигукнув Остап, випускаючи ще кілька стріл.

Не всі постріли були влучними. Комахи вправно ухилялися.

— Три групи? — перепитала Софія.

— Одна група Сарани налічує від шести до семи особин, — відповів Денис, пригадуючи уроки в Гільдії.

Остап збив близько шести особин. Але решта швидко змінила тактику. Вони почали тримати більшу дистанцію одна від одної й уже не летіли щільною зграєю. Натомість різко маневрували, описуючи в повітрі зигзаги.

І вже за мить мандрівники почули наростаючий гул їхніх крил, який ширився степом...

— Ну ні. Я не дам якійсь комасі зжерти мене! — насупивши брови, мовила Софія.

Вона несподівано вирвалася з центру кола, стала поруч з Остапом, змахнула посохом над головою й одним різким рухом встромила його в землю. Навколо миттєво спалахнув великий жовтий купол. Магічний щит накрив чотирьох Мандритів, Чародійку та коней. Рій із семи Саранчі вже стрімко наближався. Комахи шалено мчали вперед. Повітря наповнив густий шурхіт крил, а разом із ним дедалі виразніше чулося гучне цокотіння величезних жвал.

Вже за мить оскаженіла Спотворена Сарана почала врізатися в щит Софії. Першою вдарилася та, що найбільше прагнула першою скуштувати людського м'яса. Її тіло розмазало об магічний купол кривавим місивом. Решта Спотвореної Сарани, можливо, й хотіла загальмувати чи розвернутися, але вони неслися з такою шаленою швидкістю, що було вже запізно. Одну за одною їх спіткала та сама доля. Комахи врізалися в щит і розліталися на шматки.

Софія відчула кожен удар. Сам по собі щит був надзвичайно потужним закляттям, але підтримувати його щомиті коштувало чималих сил. Кожен новий удар змушував посох витягувати дедалі більше духовної енергії своєї власниці. Щоб відновити магічні сили, Софії був потрібен не лише відпочинок, а й поживна їжа. Одного сну було недостатньо. Організм мав відновити витрачені сили. Або ж можна було скористатися зіллям відновлення духовних потуг, як його називали у Спілці.